flower » 23 жовтня 2013, 12:44
Мої діти – моє життя
Мені було 18, коли я вперше завагітніла. У той час я зустрічалася з хлопцем, на 6 років старшим за мене. Від батьків я все приховувала (вони в мене дуже строгі), намагаючись самостійно позбутися дитини за порадою «досвідченої» подруги. Хлопець дитини не хотів, та і я не до кінця розуміла, що зі мною відбувалося, хоча це мене не виправдовує. Боялася єдиного – аби тато не дізнався. Зрештою про все здогадалася мама і повела мене до знайомої медсестри. Мені зробили три уколи – та не було ніякого результату. Тоді мама домовилася з тією ж медсестрою про аборт, і на 12 тижні мені перервали вагітність, вбили мого первісточка, мого синочка. Після аборту лікар сказав: «Навіщо було так знущатися над дитиною – ви ж його по всій матці розмазали». Ці слова будуть переслідувати мене до кінця життя…
Після того, як прийшло усвідомлення усього скоєного, мені було дуже тяжко. Мені наснилося якось: я тримаю на руках дуже красиве немовля (хлопчика), воно мені посміхається, а потім відвертається на хвилю і повертається вже зморщеним дідусем, який тане у моїх руках. Мені приснився ненароджений синочок.
З часом я вийшла заміж за того ж хлопця, народила моє сонечко – мою доцю. Потім була завмерла вагітність, а в 2011 я народила хлопчика. Дякую тобі, Господи, за таке щастя! І ось у квітні 2013 року я дізнаюся, що знову вагітна. Твердо вирішую, що буду народжувати, але як сказати це чоловіку – на його ж думку і однієї дитини достатньо, яку і так нелегко підняти на ноги (на другу дитину пішов лише заради мене). Та ось розповіла йому – і що тут почалося… Істерика!.. Він кричав, що не прогодує нас усіх, що зарплата маленька, стукав кулаком себе по голові ( хотів показати, яка ж я дурепа), словом – ЖАХ! Я думала, що втрачу свідомість, настільки мені стало погано, та нічого, якось обійшлось, і я твердо сказала, що народжуватиму.
Мене підтримали найближчі люди – свекруха і донечка, хоча і тут без сліз не обійшлося. Чоловік заспокоївся і змирився, знаючи, що спорити зі мною немає сенсу. А ось мамі не хочу говорити, не можу пробачити її за те, що не підтримала і не отямила мене, а повела на аборт, хоча розумію, що в основному я винна, це мій гріх. Прости мене, Господи, якщо звісно таке можна пробачити…
Прихований текст. Щоб його побачити, Вам необхідно зареєструватися!
[b][size=150]Мої діти – моє життя[/size][/b]
[url=http://s4.share.te.ua/b514376/k2rcx7qjob.jpg][img]http://s4.share.te.ua/514376/k2rcx7qjob.jpg[/img][/url]
Мені було 18, коли я вперше завагітніла. У той час я зустрічалася з хлопцем, на 6 років старшим за мене. Від батьків я все приховувала (вони в мене дуже строгі), намагаючись самостійно позбутися дитини за порадою «досвідченої» подруги. Хлопець дитини не хотів, та і я не до кінця розуміла, що зі мною відбувалося, хоча це мене не виправдовує. Боялася єдиного – аби тато не дізнався. Зрештою про все здогадалася мама і повела мене до знайомої медсестри. Мені зробили три уколи – та не було ніякого результату. Тоді мама домовилася з тією ж медсестрою про аборт, і на 12 тижні мені перервали вагітність, вбили мого первісточка, мого синочка. Після аборту лікар сказав: «Навіщо було так знущатися над дитиною – ви ж його по всій матці розмазали». Ці слова будуть переслідувати мене до кінця життя…
Після того, як прийшло усвідомлення усього скоєного, мені було дуже тяжко. Мені наснилося якось: я тримаю на руках дуже красиве немовля (хлопчика), воно мені посміхається, а потім відвертається на хвилю і повертається вже зморщеним дідусем, який тане у моїх руках. Мені приснився ненароджений синочок.
З часом я вийшла заміж за того ж хлопця, народила моє сонечко – мою доцю. Потім була завмерла вагітність, а в 2011 я народила хлопчика. Дякую тобі, Господи, за таке щастя! І ось у квітні 2013 року я дізнаюся, що знову вагітна. Твердо вирішую, що буду народжувати, але як сказати це чоловіку – на його ж думку і однієї дитини достатньо, яку і так нелегко підняти на ноги (на другу дитину пішов лише заради мене). Та ось розповіла йому – і що тут почалося… Істерика!.. Він кричав, що не прогодує нас усіх, що зарплата маленька, стукав кулаком себе по голові ( хотів показати, яка ж я дурепа), словом – ЖАХ! Я думала, що втрачу свідомість, настільки мені стало погано, та нічого, якось обійшлось, і я твердо сказала, що народжуватиму.
Мене підтримали найближчі люди – свекруха і донечка, хоча і тут без сліз не обійшлося. Чоловік заспокоївся і змирився, знаючи, що спорити зі мною немає сенсу. А ось мамі не хочу говорити, не можу пробачити її за те, що не підтримала і не отямила мене, а повела на аборт, хоча розумію, що в основному я винна, це мій гріх. Прости мене, Господи, якщо звісно таке можна пробачити…
[i]Прихований текст[/i]
