Ysmishka » 30 січня 2014, 22:04
Лілі
Зв'язок, який існує між людьми, що люблять одне одного, не може розірватися. Він існує й після смерті. Смерть не відбирає одних людей в інших, а лише змінює їхній спосіб бути разом. Наша любов набагато сильніша за смерть. Ми живемо на березі моря, а наша батьківщина - за морем. Смерть переносить нас саме туди, де все тривке й вічне, непідвладне дії часу й знищенню ...
Я був по-справжньому щасливий, адже знайшов для себе ідеальний дім. Будинок був ані не завеликим ані не замалий, ані застарий, ані занадто новий. Він самотньо стояв на високій дюні, з якої можна було милуватися пляжем і безмежною, неспокійною поверхнею моря.
Першої ночі море колисало мої сни. Вранці, ще на світанку, я вибіг, щоби вдихнути свіжого повітря й по милуватися довкіллям. Сонце тільки-но почало сходити на горизонті. Раптом із певним невдоволенням я помітив, що не сам на пляжі. Віддалік стояв незнайомець. Я трохи наблизився до нього, щоби побачити, хто порушив мою чудову самотність. То був дуже старий чоловік. На голові в нього красувався чорний капелюх із широкими крисами, а вдягнутий він був у широкий, чорний плащ. У руці чоловік тримав довгу, сучкувату палицю. Він впевнено крокував пляжем, аж поки не дійшов до місця, де пісок був гладенький і чистий, щойно змочений хвилями. Там чоловік почав поводитися дивно. Він зняв капелюха й плаща та почав малювати на піску. Час від часу старець відходив на кілька кроків назад, щоби з відстані оцінити свою працю. Здавалося, що лінії намальовано хаотично й випадково. Через годину таємничий чоловік пішов геть, залишивши на пляжі малюнок великої, тендітної квітки. Дивлячись із певної відстані, я побачив, що то була лілія, чудовий малюнок, що зображав лілію.
Впродовж дня я більше не думав про старого, але надвечір, коли ніч почала повільно гасити світло сонця, знову повернувся на пляж. Малюнок зникав. Морські хвилі, що невпинно омивали берег, стерли тендітну квітку лілії.
Наступного дня на світанку старець знову прийшов на пляж і знову малював на піску квітку лілії. Те саме було й у наступні дні...
Мені стало дуже цікаво, і я запитав працівника пошти, чи він знає таємничого старця. Службовець сказав, що то старий Себастьян. Він живе неподалік морського маяка й мандрує навколишніми селами, працюючи котлярем і шліфувальником. Себастьян чудово знає свою справу, й люди дуже цінують і люблять його.
З часом я звик до Себастьяна, який щоранку на світанку малював лілії на пляжі біля мого дому.
Пожовкла фотографія
Тим часом море впродовж дня невпинно змивало малюнок, фрагмент за фрагментом. Але одного ранку... Себастьян, щойно закінчивши малювати лілію, замість того, щоби піти геть, як це завжди робив, почав заходити в море. Хвилі вже доходили старому до пояса, коли він раптом захитався й упав у воду. Я збіг із дюни вниз так швидко, як лише міг. Витягнувши його з води, поклав на піску. Він ледве дихав. Розплющив очі й глянув на малюнок квітки. Я допоміг йому трохи, й Себастьян із зусиллям простягнув руку, щоби, підправити деякі лінії. Потім глянув на мене й сказав:
- Дозвольте мені піти, дозвольте мені піти до моєї Лілі
То були його останні слова.
Я вирішив відвезти тіло до його дому. В хаті, в якій жив, я знайшов зім'ятий документ і пожовклу фотографію прегарної дівчини. В документі значилося повне ім'я померлого: його звали Себастьян Валіенте, а народився він в Альтаторре, на великому острові, відділеному від континенту морем.
Я прилетів до Альтаторре наступного дня літаком Коли бургомістр дізнався, що я привіз тіло Себастьяна на, щоби поховати його тут, сказав:
- Будь ласка, ходіть зі мною.
Ми сіли на воза, який віз труну. Бургомістр наказав візникові їхати старою вулицею, що вела до моря, й сказав мені:
- Себастьян був одним із найхоробріших керівників повстання проти тирана. Але бунт було придушено. Після цього тиран вигнав Себастьяна з країни й наказав йому поклястися, що більше ніколи не повернеться на рідну землю. Коли Себастьян покинув батьківщину, його кохана Лілі, не витримавши розлуки померла.
Ми доїхали до моря. Неподалік від берега я побачив склеп, до якого час від часу докочувалися хвилі. Вода й час знищили могилу.
- Себастьян, напевне, хотів, щоби його поховали тут, поруч із нею. Наблизившись, я помітив, що навколо склепу росли прекрасні лілії. Бургомістр, побачивши, що я з подивом оглядаю квіти, сказав:
- Дивно, але в Альтаторре немає більше лілій, окрім цих, навіть на цілому острові. Вони ростуть лише тут і безперервно цвітуть для Лілі, немовби Море щодня приносило їх для неї.
Бруно Ферреро Фіялка на Північному полюсі / Пер. Т. Різун. - Львів: Свічадо, 2009. - 164 с. - С.148-152.
[b]Лілі[/b]
Зв'язок, який існує між людьми, що люблять одне одного, не може розірватися. Він існує й після смерті. Смерть не відбирає одних людей в інших, а лише змінює їхній спосіб бути разом. Наша любов набагато сильніша за смерть. Ми живемо на березі моря, а наша батьківщина - за морем. Смерть переносить нас саме туди, де все тривке й вічне, непідвладне дії часу й знищенню ...
Я був по-справжньому щасливий, адже знайшов для себе ідеальний дім. Будинок був ані не завеликим ані не замалий, ані застарий, ані занадто новий. Він самотньо стояв на високій дюні, з якої можна було милуватися пляжем і безмежною, неспокійною поверхнею моря.
Першої ночі море колисало мої сни. Вранці, ще на світанку, я вибіг, щоби вдихнути свіжого повітря й по милуватися довкіллям. Сонце тільки-но почало сходити на горизонті. Раптом із певним невдоволенням я помітив, що не сам на пляжі. Віддалік стояв незнайомець. Я трохи наблизився до нього, щоби побачити, хто порушив мою чудову самотність. То був дуже старий чоловік. На голові в нього красувався чорний капелюх із широкими крисами, а вдягнутий він був у широкий, чорний плащ. У руці чоловік тримав довгу, сучкувату палицю. Він впевнено крокував пляжем, аж поки не дійшов до місця, де пісок був гладенький і чистий, щойно змочений хвилями. Там чоловік почав поводитися дивно. Він зняв капелюха й плаща та почав малювати на піску. Час від часу старець відходив на кілька кроків назад, щоби з відстані оцінити свою працю. Здавалося, що лінії намальовано хаотично й випадково. Через годину таємничий чоловік пішов геть, залишивши на пляжі малюнок великої, тендітної квітки. Дивлячись із певної відстані, я побачив, що то була лілія, чудовий малюнок, що зображав лілію.
Впродовж дня я більше не думав про старого, але надвечір, коли ніч почала повільно гасити світло сонця, знову повернувся на пляж. Малюнок зникав. Морські хвилі, що невпинно омивали берег, стерли тендітну квітку лілії.
Наступного дня на світанку старець знову прийшов на пляж і знову малював на піску квітку лілії. Те саме було й у наступні дні...
Мені стало дуже цікаво, і я запитав працівника пошти, чи він знає таємничого старця. Службовець сказав, що то старий Себастьян. Він живе неподалік морського маяка й мандрує навколишніми селами, працюючи котлярем і шліфувальником. Себастьян чудово знає свою справу, й люди дуже цінують і люблять його.
З часом я звик до Себастьяна, який щоранку на світанку малював лілії на пляжі біля мого дому.
Пожовкла фотографія
Тим часом море впродовж дня невпинно змивало малюнок, фрагмент за фрагментом. Але одного ранку... Себастьян, щойно закінчивши малювати лілію, замість того, щоби піти геть, як це завжди робив, почав заходити в море. Хвилі вже доходили старому до пояса, коли він раптом захитався й упав у воду. Я збіг із дюни вниз так швидко, як лише міг. Витягнувши його з води, поклав на піску. Він ледве дихав. Розплющив очі й глянув на малюнок квітки. Я допоміг йому трохи, й Себастьян із зусиллям простягнув руку, щоби, підправити деякі лінії. Потім глянув на мене й сказав:
- Дозвольте мені піти, дозвольте мені піти до моєї Лілі
То були його останні слова.
Я вирішив відвезти тіло до його дому. В хаті, в якій жив, я знайшов зім'ятий документ і пожовклу фотографію прегарної дівчини. В документі значилося повне ім'я померлого: його звали Себастьян Валіенте, а народився він в Альтаторре, на великому острові, відділеному від континенту морем.
Я прилетів до Альтаторре наступного дня літаком Коли бургомістр дізнався, що я привіз тіло Себастьяна на, щоби поховати його тут, сказав:
- Будь ласка, ходіть зі мною.
Ми сіли на воза, який віз труну. Бургомістр наказав візникові їхати старою вулицею, що вела до моря, й сказав мені:
- Себастьян був одним із найхоробріших керівників повстання проти тирана. Але бунт було придушено. Після цього тиран вигнав Себастьяна з країни й наказав йому поклястися, що більше ніколи не повернеться на рідну землю. Коли Себастьян покинув батьківщину, його кохана Лілі, не витримавши розлуки померла.
Ми доїхали до моря. Неподалік від берега я побачив склеп, до якого час від часу докочувалися хвилі. Вода й час знищили могилу.
- Себастьян, напевне, хотів, щоби його поховали тут, поруч із нею. Наблизившись, я помітив, що навколо склепу росли прекрасні лілії. Бургомістр, побачивши, що я з подивом оглядаю квіти, сказав:
- Дивно, але в Альтаторре немає більше лілій, окрім цих, навіть на цілому острові. Вони ростуть лише тут і безперервно цвітуть для Лілі, немовби Море щодня приносило їх для неї.
Бруно Ферреро Фіялка на Північному полюсі / Пер. Т. Різун. - Львів: Свічадо, 2009. - 164 с. - С.148-152.
