Як була менша то бавилася таким як писати віршики. Записів не маю, хіба щось по пам'яті напишу)))

дякую) :=):
то я давно писала, по датах видно, зараз цікаво перечитати і часом посміятися...

Оксанка ти молодець! Дуже гарно!

я теж читаю, маємо одну книжечку, але Катрусю цікавлять малюнки кольорові і смак))

дякую ) я свому віршики різні читала від народження. принаймні тоді він не міг сказати "мама, не читай" )))))))))

мені сподобалось про Меблезвірів)))
шкода, шо малеча замала ще, щоб почитати їй

Сяна, все моє на ЖЖ, дивись в підпис - там до кольору, до вибору ))))

:=):
дякую)
ти ж також пишеш?кидай віршики, ато книжечки твоєї нема, то хоч шось почитаю)

Сяна, так гарно, душевно... молодець! :rose: :rose: :rose:

ось:
[spoiler=][center]Лю..[/center].

[center]Лю...(А зорі усміхаються...)[/center]

...Тихо навкруги. І темно. Небо темне – ніби дивишся у безодню колодязя. Сумно. І так самотньо..
Ти дивишся у дзеркало, знімаючи ватним тампоном залишки макіяжу. Чи ти стала тепер іншою? Ні, молочко не має таких можливостей.
Ти сумна. Хоч маєш ніби все: самотність, якої так прагла з шумного дитинства, окреме житло, про що мріяла, живучи поруч батьків, цікаву і успішну роботу, зовнішність, великий гардероб і...мрії. Ніби все... Ніби... Але щось так щемить біля серця і тихою луною відзивається до тебе. Що воно?

...Тихо навкруги, та їхні голоси порушують спокійний сон міста, ніжно шепочучи один одному. Небо усміхається до них сотнями привітів, посилає мерехтливі нічні зайчики. Весело. І так добре на душі.
Зайшли в невелику квартиру, яка привітно раділа своїм господарям. Бідно тут – та затишно. Вони сідають поруч на диванчик, зігріваючись в обіймах. І чути лише шепіт : „Лю...”
А зорі усміхаються їй через вікна, підморгуючи тихо і таємничо.
Середа, жовтень 2007





[center]Лю...(У клітці)[/center]
[right]З посвятою Тобі[/right]
„Люблю” сказав мені ти на прощання. „Люблю” відбилось у моїй душі і відгукнулось. Ехом. Промовчала. Слова не лізли з горла. Ти відчув. Ти завжди відчуваєш всю мене, всі порухи душі і сльози серця. Відчуваєш, розумієш, підтримуєш, дбаєш. Почуваюся маленьким жовтобарвним курчатком. Мило, ...але то не для мене.
Ти мене впіймав, як пташку, синю пташку, у золоту клітку. Але ж ти добре знаєш, що все живе не терпить неволі, навіть такої. Я теж. Відчуваю, як боязко відростають мої опалені крила. Крила ростуть і ростуть, але місця для них уже не вистачає у золотій моїй хатинці. Невже ти не бачиш цього? Невже не відчуваєш, як тяжко мені: коли так хочеться нарешті, на повні сили вдихнувши, злетіти у вись, грати давлять у шию, впинаються у крила. Ти хочеш захистити мене і від сонця? Не треба. Я прагну злетіти до нього, на повний мах крил, з відкритими навстіж очима. Нехай обпечуся, нехай впаду, але полечу. Та ти не даєш. Прошу, зрозумій, що зроблю це сама, розіб’ю кайдани, знищу золоту хатку і...полечу. Вибач, що без тебе. Ти не вмієш літати. Я знаю. Не питай, чи повернусь. Не знаю.
З любов’ю. Твоя.
17.03.08[/spoiler]