happymami » 26 листопада 2011, 03:55
Ну во, була і в мене тиждень тому криза. Отакот просто на рівному місці. Від перевтоми і... одного негативного відгука про то, шо я роблю. зато потім мене так поперло, шо я до ранку не могла заснути - шось собі придумувала і творила.
Було всьо так. Тількино я почала працювати в щоденному режимі на ставку, тількино мене почало хвалити начальство і співробітники (ну та було за шо хвалити, бо я як скажений пес в роботу вгризлася
, як голодна, мені було тааак цікаво...), тількино я почала в'їжджати в суть, як одна однісінька людина, якої я навіть не знаю, просто сказала одне речення, котре навіть в даному випадку не було конкретно оправдане (бо до оправданої критики я ставлюся не так емоційно), як мені руки опустилися. Адже робота й так давалася важко, бо купа інфи проходила крізь мозок, купа відсіювалася, лишалося лише кілька зерен дійсно вартісного чогось, але мозок то, як м'ясорубка, втомлювався. І я переживала. чи все правильно роблю. Мені було тяжко знаходити якісь джерела. А тут на тобі - критика. І всьо. Мій страх на мене наступив, виріс в тищу раз з маленької невпевненості у велику зневіру в тому, шо роблю і нашо воно мені вопше треба. Добре, шо співробітники зрозуміли і не грузили кілька днів. Бо я просто як серделька валялася на дивані і в'янула. Розчісуватися не хотілося, їсти також через силу в себе пхала, шоб не охлянути зовсім, короче - класичний дересон. В магазин по покупки йшла як сонна - на автопілоті... Але мене троха розвіяла новина, що приїжджає моя кума з іншого міста. А в неї днюха того дня була - я подарунок рішила купити. Правда, рішити то рішила. но з хати вийшла за 2 год до її приїзду - раньше ніяк не могла тв чоботи себе запхати з-під ковдри. Ну во. Вже коли вона приїхала. то мене почало попускати, бо хотілося їй свято зробити і я купила на канапки шось, печенько СВОЄ любіме
, плюс подарунок. який би й сама собі хотіла - рушнички. Балакала правда з нею спочатку неохоче. Але потім всьо так закрутилося, шо я незчулася, як вже ржу і бігаю по хаті з чайником. Але кульмінацією стало наше привітання. Моя Софія партізан ще той... Тіко кума зайшла в хату, а мала зразу до мене - мама, а коли ми будемо вітати? Я їй ціхаю, шиплю, мол. тихо, рано, то ж сюрприз... Короче, вона так ще три раза спитала. кума зрозуміла, але поржала і чекала нашого секрету)))) Ну коли ми йог подарували, то Софія так жваво розказувала. як вона його вибирала і який він кльовий (там було 2 рушника), шо кума питає - хочеш один? А Софія - хочу. Я в ступорі. Кажу - так негарно, всі діла. Але ж моя Софія не знає такого слова. Вона в мене дівчинка-танк :tipok: :grin: . Ну кума типу з такою легендою віддала, шо ці рушнички їх об'єднувтаи будуть на відстані :-| . Ну во. після такого криза минулася і творчість з мене ключом бах-бахкала :oops:
Ну во, була і в мене тиждень тому криза. Отакот просто на рівному місці. Від перевтоми і... одного негативного відгука про то, шо я роблю. зато потім мене так поперло, шо я до ранку не могла заснути - шось собі придумувала і творила.
Було всьо так. Тількино я почала працювати в щоденному режимі на ставку, тількино мене почало хвалити начальство і співробітники (ну та було за шо хвалити, бо я як скажений пес в роботу вгризлася :lol: , як голодна, мені було тааак цікаво...), тількино я почала в'їжджати в суть, як одна однісінька людина, якої я навіть не знаю, просто сказала одне речення, котре навіть в даному випадку не було конкретно оправдане (бо до оправданої критики я ставлюся не так емоційно), як мені руки опустилися. Адже робота й так давалася важко, бо купа інфи проходила крізь мозок, купа відсіювалася, лишалося лише кілька зерен дійсно вартісного чогось, але мозок то, як м'ясорубка, втомлювався. І я переживала. чи все правильно роблю. Мені було тяжко знаходити якісь джерела. А тут на тобі - критика. І всьо. Мій страх на мене наступив, виріс в тищу раз з маленької невпевненості у велику зневіру в тому, шо роблю і нашо воно мені вопше треба. Добре, шо співробітники зрозуміли і не грузили кілька днів. Бо я просто як серделька валялася на дивані і в'янула. Розчісуватися не хотілося, їсти також через силу в себе пхала, шоб не охлянути зовсім, короче - класичний дересон. В магазин по покупки йшла як сонна - на автопілоті... Але мене троха розвіяла новина, що приїжджає моя кума з іншого міста. А в неї днюха того дня була - я подарунок рішила купити. Правда, рішити то рішила. но з хати вийшла за 2 год до її приїзду - раньше ніяк не могла тв чоботи себе запхати з-під ковдри. Ну во. Вже коли вона приїхала. то мене почало попускати, бо хотілося їй свято зробити і я купила на канапки шось, печенько СВОЄ любіме :lol: , плюс подарунок. який би й сама собі хотіла - рушнички. Балакала правда з нею спочатку неохоче. Але потім всьо так закрутилося, шо я незчулася, як вже ржу і бігаю по хаті з чайником. Але кульмінацією стало наше привітання. Моя Софія партізан ще той... Тіко кума зайшла в хату, а мала зразу до мене - мама, а коли ми будемо вітати? Я їй ціхаю, шиплю, мол. тихо, рано, то ж сюрприз... Короче, вона так ще три раза спитала. кума зрозуміла, але поржала і чекала нашого секрету)))) Ну коли ми йог подарували, то Софія так жваво розказувала. як вона його вибирала і який він кльовий (там було 2 рушника), шо кума питає - хочеш один? А Софія - хочу. Я в ступорі. Кажу - так негарно, всі діла. Але ж моя Софія не знає такого слова. Вона в мене дівчинка-танк :tipok: :grin: . Ну кума типу з такою легендою віддала, шо ці рушнички їх об'єднувтаи будуть на відстані :-| . Ну во. після такого криза минулася і творчість з мене ключом бах-бахкала :oops:
