taranjka » 04 січня 2015, 00:57
відгук одного філолога про зошити Федієнка
доречі моя подруга коректор, теж казала, що там трохи помилок є
- | +
- Хто ж геть спантеличений і щиро доскіпується причин, може зазирнути в робочий зошит-розмальовку для дошкільнят 4-5 років під какофонічною і тим промовистою назвою "Вчимось розмовляти" (Харків: Видавничий дім "Школа", 2005, уклали В. Федієнко і В. Хаджинова). Теперішній час на обкладинці ні до чого не спонукає, а лише констатує. Зокрема й те, що вчать українців змалечку люди малограмотні, яким слон на вуха наступив. Тут таки на сторінках 5 і 16 малюка закликають: "Давай пограємо". Вочевидь, українське пограймося, як і учімося, для авторів – земля незвідана. Чому б тоді вже – при засиллі гральних та ще ігрових автоматів довкола, поіменованих на Заході однорукими бандитами, – не сказати прямо: "Дайош ігру!"? Недарма ж помічено, що першим словом немовляти – тим самим, з якого постає гомо сапієнс, словом, що лежить в основі основ, у самісінькому почині, – раніше було родове й багатюще мама, а тепер дедалі частіше – дай.
Це ж не одна така книженція, а ціла серія посібників, рекомендованих Науково-методичним центром МОНУ і однойменно хвалькуватих. З деяких є вже й збірка: "Ми готуємось до школи без проблем" (2007). Зміст: "Вчимось писати без проблем", "Вчимось рахувати без проблем", "Вчимось читати без проблем", "Вчимось думати без проблем". Як бачимо, все – "без проблем". Чи не правда, дуже "український" вислів, який питомими тутешніми можна перекласти разів сорок? Навіть думати дитина навчиться без труднощів. Чи без зусиль? Чи, може, думатиме навіть тоді, коли не матиме жодного клопоту? От тільки не думає автор (В. Федієнко), що передертою з англомовних і російських посібників граматикою він убиває в українських дітях їхню українськість. Колоніальний суржик аж пре з цих видань: "Отже, наберЕмося терпіння і разом подолаЄмо перший крок до вміння читати – крок до школи". Порівняймо (не "порівняємо"!) із серією "Готовим ребенка к школе" (наприклад: А. Калиниченко. Учимся считать и сравнивать. – Москва: Айрис-прес, 2007). Ще чудасія: "Вчимо англійську без проблем" (Т. Жирова, В. Федієнко, 3 книжки, 2004–2006). Чи юнь, чи знать, чи, може, саму королеву англійську взялися наставляти автори? До чого цей прикметник, який у нашій мові не переходить в іменник? Та якби ж те означення, відірване, абстрактне й самотнє, як усмішка Чеширського Кота у Л. Керола, таки притулили до мови, то й того би було мало: учіть собі, коли не знаєте, а нам що до того? Насправді ж розтиражована назва відучує від української мови, нищить цінності, втілені Т. Шевченком у просту й містку заповітну формулу: "І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь".
Говорити про якість мови в Україні ніби й не заборонено. Та й про кількість тутешньої. Волай, скільки заманеться! Хто почує твій глас у штучній пустелі? Купка свідомих недобитків українського субстрату? Байдужість до екології мови плекали в масах українства довго, завзято і з далекосяжним розрахунком. А глухота – гірше будь-кого табу. Вона ж – симптом тяжкої хвороби духу. І неабияк загрожує національній безпеці. Через неї ростуть недовіра й відчуженість між людьми. Через неї стає пустим звуком обов’язок держави сприяти "консолідації та розвиткові української нації", а зрештою – і вся Конституція. Свобода слова – не просто вирваний з рота кляп. Свободу дає нам потуга культури слова, міць викоханих усією громадою мостів між душами, свідома дисципліна натхненної толоки. Парадокс: свобода є скрізь, де відмовники, "раби, підніжки..." піднімають її на глум. Де "добрії люди" видають її за ярмо неволі. Де "бреде до тями" Кирило з балади І. Драча, обтинаючи собі сокирою крила
.
відгук одного філолога про зошити Федієнка
доречі моя подруга коректор, теж казала, що там трохи помилок є :pardon:
[spoiler=]Хто ж геть спантеличений і щиро доскіпується причин, може зазирнути в робочий зошит-розмальовку для дошкільнят 4-5 років під какофонічною і тим промовистою назвою "Вчимось розмовляти" (Харків: Видавничий дім "Школа", 2005, уклали В. Федієнко і В. Хаджинова). Теперішній час на обкладинці ні до чого не спонукає, а лише констатує. Зокрема й те, що вчать українців змалечку люди малограмотні, яким слон на вуха наступив. Тут таки на сторінках 5 і 16 малюка закликають: "Давай пограємо". Вочевидь, українське пограймося, як і учімося, для авторів – земля незвідана. Чому б тоді вже – при засиллі гральних та ще ігрових автоматів довкола, поіменованих на Заході однорукими бандитами, – не сказати прямо: "Дайош ігру!"? Недарма ж помічено, що першим словом немовляти – тим самим, з якого постає гомо сапієнс, словом, що лежить в основі основ, у самісінькому почині, – раніше було родове й багатюще мама, а тепер дедалі частіше – дай.
Це ж не одна така книженція, а ціла серія посібників, рекомендованих Науково-методичним центром МОНУ і однойменно хвалькуватих. З деяких є вже й збірка: "Ми готуємось до школи без проблем" (2007). Зміст: "Вчимось писати без проблем", "Вчимось рахувати без проблем", "Вчимось читати без проблем", "Вчимось думати без проблем". Як бачимо, все – "без проблем". Чи не правда, дуже "український" вислів, який питомими тутешніми можна перекласти разів сорок? Навіть думати дитина навчиться без труднощів. Чи без зусиль? Чи, може, думатиме навіть тоді, коли не матиме жодного клопоту? От тільки не думає автор (В. Федієнко), що передертою з англомовних і російських посібників граматикою він убиває в українських дітях їхню українськість. Колоніальний суржик аж пре з цих видань: "Отже, наберЕмося терпіння і разом подолаЄмо перший крок до вміння читати – крок до школи". Порівняймо (не "порівняємо"!) із серією "Готовим ребенка к школе" (наприклад: А. Калиниченко. Учимся считать и сравнивать. – Москва: Айрис-прес, 2007). Ще чудасія: "Вчимо англійську без проблем" (Т. Жирова, В. Федієнко, 3 книжки, 2004–2006). Чи юнь, чи знать, чи, може, саму королеву англійську взялися наставляти автори? До чого цей прикметник, який у нашій мові не переходить в іменник? Та якби ж те означення, відірване, абстрактне й самотнє, як усмішка Чеширського Кота у Л. Керола, таки притулили до мови, то й того би було мало: учіть собі, коли не знаєте, а нам що до того? Насправді ж розтиражована назва відучує від української мови, нищить цінності, втілені Т. Шевченком у просту й містку заповітну формулу: "І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь".
Говорити про якість мови в Україні ніби й не заборонено. Та й про кількість тутешньої. Волай, скільки заманеться! Хто почує твій глас у штучній пустелі? Купка свідомих недобитків українського субстрату? Байдужість до екології мови плекали в масах українства довго, завзято і з далекосяжним розрахунком. А глухота – гірше будь-кого табу. Вона ж – симптом тяжкої хвороби духу. І неабияк загрожує національній безпеці. Через неї ростуть недовіра й відчуженість між людьми. Через неї стає пустим звуком обов’язок держави сприяти "консолідації та розвиткові української нації", а зрештою – і вся Конституція. Свобода слова – не просто вирваний з рота кляп. Свободу дає нам потуга культури слова, міць викоханих усією громадою мостів між душами, свідома дисципліна натхненної толоки. Парадокс: свобода є скрізь, де відмовники, "раби, підніжки..." піднімають її на глум. Де "добрії люди" видають її за ярмо неволі. Де "бреде до тями" Кирило з балади І. Драча, обтинаючи собі сокирою крила[/spoiler].
