От стартував Марафон "Люблячі серця" і в моєму житті почалася низка життєвих пригод за які я вдячна дуже бо саме завдяки таким історіям я стаю добрішою і в душі оживає тепло людяності. Так хочеться щоб світ став трішки добрішим а ми щирішими, щоб навчилися помічати маленькі радощі і дарувати краплинки щастя тим хто навіть цього не чекає.
В мене дві історії: одна що я просто віддала 100 гр продавцю в Новусі яка помилково мені їх дала, так це було цілком на емоціях секундних, але вона була щаслива що не прийдеться в кінці дня віддавати недостачу то хіба того мало? а мені було дуже приємно, я не дороблюся тими грошами.
А друга історія сталася зі мною вчора. І то так несподівано що я навіть не знала що робити, але побачивши бабку якій років напевне не меньше 85 а може і більше, яка не могла йти..її ноги просто не пересувалися а ще несла важкий пакет з хлібом.Взяла в неї той пакет і поставила під хату, бо дальше вона казала що сама піде..тримаючись хати. Дім був майже поруч, але вже не було сил йти. як вона щиро мені дякувала, і як мені було невдобно що вона мені дякує. Шкода стареньку, от так прожити і немати дітей а зараз каже і сусіди не помагають...сумно і важко що поряд а допомогти не всі хочуть.
А за друге завдання то дуже мрію щоб в нас на вулиці була гарна дорога а то будували дім і таке порозривали що просто не пройти, болота вище голови...і всі ходять і возмущаються а зробити нічого не зробили. думаю треба пофотографувати ту дорогу і виставити в листі до мера. ну нехай хоч чимось засиплять.
Люблю нашу вуличку яка сама давня і на якій історія Тернополя бо і тут жили корінні мешканці Тернополя і такі славні фото року напевне 1920 як в капелюшках попід руку йшла прабабця моїх доньок... сумно що така гарна вуличка і так її занехаяли.
щей під нашими дверима 
і нарешті навела лад у своїй сумці) 
