Доріс мій Артемчик до того періоду, що вилітає з-під маминого крильця до бабусі і дідуся на канікули (поки-що на вихідні)... Я б мала радіти - наполовину менше клопотів, дитина буде постійно на свіжому повітрі, зміна обстановки теж піде йому на користь, спілкування з бабусею і дідусем і т.д. Але щось якось мені незвично - за сім років ми тільки два раззи на декілька днів розлучались (коли народжувала Дениса і потім лежала з ним в лікарні), чогось дуже переживаю - мабуть я мама-квочка, що не хоче відпустити своє курчатко... Переживаю, щоб поїв-попив-не змерз-помив руки-поспав, щоб ніхто його не образив, щоб не вліз до якоїсь небезпеки... В той же час розумію, що хлопові минуло сім років, і він хоче тої свободи, йому це потрібно.
В моїх батьків своя хата, подвір"я, господарка (кури, гуси, гусенята, качки, каченята, свинка, дві собаки). Коли приїзжаємо до них, то Артем все-все допомагає дідусеві, гарно з ним себе веде (мій тато дуже добра людина), ходять в дендропарк, їздять в поле на велосипедах. Я думаю, що від нього він отримує ту чоловічу увагу, якої йому бракує від тата (чоловік після роботи - за комп або спатки :( Я тішуся, що Артем знайшов спільну мову з моїм батьком. Артем сумує, коли ми повертаємось в Тернопіль. Ініціатором поїздки був мій тато, а Артем аж підскакував від задоволення!
Можливо я переживаю, бо в свій час мене "здавали" до бабусі в село на канікули. Не можу згадати чогось поганого, але дуже пам"ятаю, що всю суботу я проводила коло хвіртки, виглядаючи батьків, і дужу-дуже сумувала, коли їм не вдавалось приїхати...
А ви їздили до бабусь-дідусів на канікули в дитинстві? Які спогади про це залишились?