о.Мартин » 17 січня 2012, 19:48
Про Похорон:
Належна повага до тіла покійного
Слід віддавати тілу охрещеної особи належну повагу, бо воно було храмом Святого Духа (1Кор.6,19.). Тому, виконуючи важливі елементи приготування тіла покійного до похорону, належить визнавати віру у вічне життя та молитися за упокій померлого.
У похоронних звичаях нашого народу збереглося багато урочистостей, які свідчать про належну пошану до покійного. Тіло померлого обов'язково омивають водою і вдягають у чисте вбрання. До рук покійного дають свічку, або образочок. Якщо покійний любив молитись на вервиці, можна до рук покласти його вервицю. Якщо помирають діти - хлопці чи дівчата, то їх, за звичай, ховають в білому одязі.
Домовину з тілом кладуть на приготовлений стіл, накритий темним покривалом. На столі (при голові покійного) кладуть хрест з розп’яттям з двома підсвічниками з запаленими свічками. До кімнати де лежить тіло можна покласти вінки та квіти. Поки тіло покійного перебуває в хаті, рідних та близьких запрошено до молитви. Це час чування над покійним, час тиші, не для побутових розмов, а для читання псалмів та молитов.
Як проводиться християнський похорон?
Християнський похорон складається з трьох частин: панахида, похорон та поховання. Напередодні самого похорону, коли тіло покійного покладено до домовини та рідні і знайомі зібрані на молитву, священик розпочинає панахиду. Як правило, похоронні обряди очолює священик або диякон. Обряди при похороні дорослих відправляються в літургійному одязі червоного чи темного кольору. Похорон дітей виконується в літургійному одязі білого кольору. Після панахиди, вірні можуть читати псалми або приватно молитись до початку самого похорону.
Святий Амвросій Медіолянський сказав про померлого друга: «Я його люблю, і тому супроводжаю його сльозами та молитвами в землю живих (Пс.124,9}. І не покину його аж поки не запроваджу його туди, куди його заслуги взивають його – до святої гори Божої (Пс.2,6), де є вічне життя». В такий спосіб і Церква супроводжує свого брата (сестру) чином похорону.
Похоронна відправа включає різні форми духовної потіхи, наприклад, Псалом 90, різні вірші Псалма 118, уривки з листів св. Павла. Вона рівночасно має за ціль збудити свідомість про справжню мету людського життя. Похоронні стихири і пісні виявляють глибоке зрозуміння людської психіки. Кожна опечалена людина потребує висловити свій біль, жаль і любов. Інакше, ці придушені почування довго залишаються в душі і пригноблюють її. Тому Церква каже нам співати «Плачу і ридаю, коли роздумую про смерть…», або: «Яка розлука, о, браття, яке ридання в теперішню хвилину!» Однак, людина в Христі остаточно пізнає потіху живого Христа, і тому «з нагробним риданням співає пісню: Алилуя, алилуя, алилуя (що означає «Слава Тобі Боже»)».
В кожній літургійній відправі — як і похоронній, — велику увагу приділено читанню Божого Слова. Читання Святого Євангелія проголошує надію нової зустрічі в Царстві Божому, вчить любові, сповненої пошани до померлих та заохочує до свідоцтва християнського життя. Обряд «останнього цілування» особливо зупиняється на скорботі родини і вимогах християнського морального життя. Де існує звичай, там устами священика, покійний прощається з рідними, знайомими та з усіма присутніми на похороні (тут подається священикові приготовлений лист прощання).
Уже на місці поховання правиться панахида. Священик промовляє молитву прощення гріхів покійному та запечатує гріб до другого приходу Христового в «очікуванні воскресіння мертвих».
Священик завжди враховує побажання спільноти вірних чи родини померлого, однак похорон мирян є завжди один, незважаючи на знаки поваги, влади, добробуту, якими покійний користувався ще за життя. У відправі церковного похорону Церква уникає будь-якого відрізнення щодо осіб.
Кому Церква відмовляє у християнському похороні?
Якщо помирає нехрещена дитина, що її батьки мали намір охрестити, або особа, яка виявляла бажання найближчим часом прийняти Святу Тайну Хрещення, то душпастир, порадившись з місцевим Єпископом, може уділити Чин похорону неурочистим (спрощеним) способом.
Якщо помирає нехрещена особа, яка не мала наміру приймати Тайни Хрещення, то їй Церква відмовляє у чині християнського похорону.
Загальновідомим віровідступникам, єретикам, розкольникам і войовничим атеїстам, які не подали перед смертю якихось ознак каяття, Церква може відмовити у християнському похороні.
Якщо людина закінчила своє життя самогубством?
Якщо особа закінчила своє життя самогубством під впливом або в стані глибокої депресії, психозу, психічної хвороби, не відповідаючи за свої вчинки, то Церква не відмовляє церковного похорону. Священик, в таких ситуаціях, має, з однієї сторони, підтримати і розрадити рідних і близьких, які шукають опори у Церкви, а з другої - нагадати, що це трагедія усієї Церкви (1 Кор 12:26).
Якщо особа закінчила своє життя самогубством навмисно і при повному розумі, урочистості похорону обмежені. Беручи до уваги стан рідних і близьких, священик може звернутися до них словом християнського співчуття і розради. Якщо існує аргументований доказ або поважно умотивована підозра, що особа не вчинила самогубства, а померла внаслідок насильницької смерті, немає підстав відмовляти їй у християнському похороні.
Наука Церкви про кремацію тіла
Якщо особи вибрали кремацію свого тіла не з причин, що суперечать християнській вірі, то над ними служиться церковний похорон у такий спосіб, щоб уникнути згіршення і продемонструвати, що Церква віддає перевагу похованню тіла перед кремацією.
Дійсно народ наш має велику фантазію на похоронах:
Чого НЕ слід робити на християнських похоронах?
Забобони є відхиленням від релігійного почуття і практик. Вони також приписують якесь магічне значення деяким практикам, навіть законним церковним обрядам. Поховальні обряди були оточені здавна різними прикметами. Це наслідок хибного розуміння Бога і Церкви. Тому, у кожній місцевості, де немає гідного християнського виховання, існують свої дивні традиції поховання.
Тому назвемо деякі похоронні забобони, які вірні не повинні брати до уваги, а радше в них каятись, переосмислювати нелогічність таких вчинків:
- класти в труну гроші або продукти;
- уважати, щоб найближчим родичам померлого не можна брати участь у перенесенні труни, щоб не спричинити чергової смерті у родині. Родичам труну нести можна! Якщо немає кому труну носити, і так прийдеться родичам це робити.
- вірити, начебто людина, що повернулася в будинок після виносу тіла й до повернення з цвинтаря, неодмінно помре;
- вірити, що душа померлого може приймати вигляд птаха;
- вірити, що якщо покійний не відспіваний, то його душа залишається на землі;
- тричі гойдати труну з тілом над порогами;
- зупинятися на перехрестях;
- вірити, що потрібно закривати тканиною дзеркала, щоб через дзеркало душа не увійшла в темний світ «задзеркалля», де панує диявол і правлять біси;
- вірити, що обов’язково потрібно розв’язувати руки і ноги покійному;
- вірити, що перекинуті крісла чи табуретки на яких лежала домовина вплине на долю живих;
- вірити, що на поминках приходить покійний, тому і ставити для нього чарку горілки й хліб.
Вінки – це граний звичай... знак, що особа виявляю свою пошану до покійника і його родини.
Копійки на дорогу йому не потрібні, гроші чи коштовності класти до труни – марнотратство.
В руках у покійного може бути образочок чи вервиця, хрест тощо – більшого йому не потрібно, нічого більшого йому не поможе.
Коли виносять покійника з хати, кришкою треба накривати, так зручніше з таких причин: легше виносити труну з квартири де малі сходи; легше родичам прощатися з покійним у хаті ніж надворі;
Думаю варто брати більших дітей на похорон. Смерть – це частина нашої дійсності. Це наше реальне життя – люди народжуються і вмирають. Це не таємниця. Можливо не варто примушувати дітей бути на похоронах, якщо вони не хочуть чи бояться тоді потрібно мати розум, але дати їм можливість брати участь в те, що кожного чекає. Переважно людина боїться того чого не знає чи не розуміє. Різні страшні історії про дітей на похоронах, що потім треба їх вести до бабок на віск – тільки спотворюють правдиве значення цієї події. Тим більше для християн, похорон наділений ще надією на життя. Хоча людина вмерла тілом – душа живе вічно!
Завжди пам’ятаймо, що потрібно застосувати на похоронах принцип християнської культури та здорового глузду.
Поминальні дні
Свята Церква об'єднує всіх охрещених вірних на землі, у славі в небі і в чистилищі. Усіх членів Церкви пов'язує та сама любов до Господа Бога і до ближнього. Цю злуку всіх вірних на землі, святих у небі й душ у чистилищі ми називаємо «Сопричастям Святих». На цій науці засновується практика Церкви, щоб молитися за тих, які відійшли у вічність. Хоч Церква у своїх щоденних молитвах пам'ятає про душі померлих, все-таки вона призначає ще окремі дні для поминання померлих. Ці дні називаємо задушними, або поминальними. Це субота перед М'ясопусною неділею, друга, третя і четверта субота Великого посту та субота перед Зеленими святами.
Церква має звичай поминати померлих 3-го, 9-го і 40-го дня після смерті. Ті поминання сягають апостольських часів. Поминання 3-го дня означає, що померлий вірив у Христа, Який воскрес 3-го дня, а також і те, що померлий зберіг три богословські чесноти: віру, надію і любов. Поминанням 9-го дня просимо Господа Бога, щоб через заступництво небесних ангельських хорів упокоїв померлого зі святими на місці грішних ангелів. Поминання 40-го дня на спомин 40-денного Христового посту й 40-го його перебування на землі по Своєму воскресінні. Виявом нашої любові до тих, що відійшли у вічність, є також наші моління в роковини їхньої смерті. Гарний звичай – це другого або третього для Великодніх свят або у Томину неділю йти на цвинтар і там, на гробах, правити панахиди. Ця практика означає, що живі ідуть до померлих, щоб поділитися з ними радістю Христового Воскресіння.
У нас немає “оспівування” покійника, а молитви “Панахида” та “Парастас” за душу покійного. Також практикуюється читання Псалмів між тими відправами.
