Моя мама для мене, швидше, коліжанка, аніж подруга. Я багато можу проводити з нею часу, багато про що з нею говорити, але тільки не про себе. Я взагалі мало кому відкриваюсь, і мама не в їх числі. Все було би нормально, але моя мама занадто любить критикувати. І часом мені навіть хочеться виговоритись, то замість того щоб мене або просто вислухати чи пожаліти, вона починає пресувати, шукати причини, чого то так і причина завжди знаходиться в мені. І потім другий раз я подумаю, чи варто навіть починати щось розказувати, і вирішую, що не варто. Тому дуже особистісних питань з нею не обговорюю.
А ще дуже підірвало наші стосунки те, що попри свій великий педагогічний досвід вона досі не зрозуміла, які методи на мене діють, а які ні. Вона чогось вважає, що найкращий спосіб заставити когось щось зробити, це підзадорити таким ніби: "А спорим, ти цього не зробиш" чи "Я знаю, ти не зможеш" або "Ну ти як завжди мене підведеш" і т.д. Чогось вона думає, що після цих слів я (чи хтось інший) має підірвати свою дупу і йти доказувати їй зі всіх сил, що ні, я це можу зробити. На когось може таке діє, а в мене після таких слів руки опускаються і я вже не хочу нікому нічого доводити. І завжди в дитинстві після таких розмов я ображалась і йшла до себе в кімнату дутися або плакати, після чого мама не жаліла мене, а добивала своїм: "Ну я ж казала/я знала". Це було давно, але я злопам"ятна, навіть по відношенню до своєї мами, і нічого не забула, і мені досі обідно, коли я це згадаю. І у своїх комплексах і невпевненості в собі я в більшій мірі виню своїх батьків, за те, що не підтримали достатньо, за те, що як раз дуже старались виховувати, а деколи просто треба було пожаліти і обняти.
, тому що бачиш як важко тобі в таких ситуаціях , і будеш старатися ніколи того не повторити ( мамі сумно, в неї то діти виросли, тобі ж "весело", лишній рух зробити нема коли, бо постійно діти поряд( годувати гратися, прибирати, готовити), мамі не хватає спілкування, а тобі його забагато зараз 
