Заради кохання

[mari]

Заради кохання міняються світи
В пустелі безкрайній розпалюють сади...

Відомі листи, записки, подарунки, вчинки, щедеври, і просто хороші речі, які створюють заради кохання. (окрім дітей). Які подарували вам або про які ви чули.

Від графа Потоцького для дружини побудовано парк Софіївка.
Князь Романов знайшов парфумера який для його дружини створив 24 запахи.
Він вирубив крісло в скалі в Сіднеї, щоб вона могла спостерігати видами бухти.
Вона продає своє волосся, щоб купити йому ланцюжок для годинника, а він продав годинник, щоб купити їй набір черепахових гребінців (О"Генрі. Дары волхвов)

[krapk@]

а є люди які просто не здатні кохати???

[ЗІрка]

а є люди які просто не здатні кохати???

мені видається, я маю одного такого на прикметі ;-) може такі люди і кохають, але якось вже дуже жорстоко, не правильно. може травми дитинства? нелюбов батьків? у випадку мого колишнього хлопця здається саме так і було. його мати завжди жалілася, що через народження дитини мала купу проблем зі здоровям, батьки постійно спихали його на бабцю, бо не дуже ним тішилися... після такого виростають або дуже хороші, або мстиві, важкі люди.

[mari]

Відомі листи, записки, подарунки, вчинки, щедеври, і просто хороші речі, які створюють заради кохання. (окрім дітей). Які подарували вам або про які ви чули.

От про це можна писати далі, якщо ви про таке знаєте і чули або заради вас змінювали хід подій.

[Перлинка]

мій чоловік заради нас з дітьми переїхав в інше,чуже місто ,я це дуже ціную
а взагалі я ніколи не вимагала від нього доказувати мені свою любов,бо я в цьому не сумніваюсь.

[гра з вогнем]

кіно якесь було

він для неї шороку виписував швейцарський шоколад, 12 різних смаків, щомісяця новий смак



показувалося у фільмі як приклад тупості, та неумісного шику

[Перлинка]

то в "Про любофф" вроді

[mari]

«ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ»

Дорогому Лідусику пишу листа. Лідочка — хорошая і славна дівчинка. Вона любить віршики. Як же Лідочка поживає? Я дуже часто почуваю лице і руки - Ваші і Ваш сміх і усміх Ваш і сум. Лідуся, не сумуйте, Павлусь хоч би там що, дак Вас найбільш цінує... Пишіть до мене, котенятко. Опишіть мені оте, як у Вас у бібліотеці собачка голодна до Вас ходить, а Ви свого сніданку не їсте, а їй даєте. Ну, ніжний хлопчику, цілую Вас у лобик і очки. Ручкам і ніжкам привіт! Ваш Пав. Цілуйте маму".

Носик. Вушко. Ротик. Драстуйте, наш любий носку, вушку, ротку! Так я вас давно не бачив! Сині шпалери неба подекуди поодставали, а ще й осінь: попід горами сади і так собі садочки, — а ще осінь; поруділи дні, пошерхло-глухли — осінь, осінь; і коло вікон щось стоїть, і в хату не охотиться. Ось і нам аж надто від тієї тиші, від того стояння, від тієї руді, коливання... А ввечері помовчить добре місяць, а уночі помовчить добре він ще й зійде з глузду, так якось незручно він засне, що тіні аж через увесь той світ, як на картині Гойя, що тіні... Аж гавкають собаки... Лист до Лідусі. Його писав місяця з півтора тому. Так і не закінчив. Та так і не послав".

"Пушинко наша, Пушка! Зараз ніч. Перестало чути і туркотіння радіо наді мною, пішли співробітники газети додому — і я тепер сам. Можу сидіти собі скільки завгодно над книжками, можу думати, не затикаючи пальцями слуху, бо навкруг — тиша, тиша... Так мені добре, що хоч якась собі кватира, нехай вогка, нехай не вічна, а все ж таки є... Книги свої, київські, Пушиночко, я вже розгортаю. Читаю їх, Пушуні, по давній своїй звичці: сім книжок разом, але — уважно читаю й передумую, бо не в многознанії, казав Сковорода, а в многожванії. Так того знанія і жванія у мене мало, що сором зватися поетом... У мене давно серйозність стукається в мозок, а серце ще часом доводить, що перші три книги — то таки твої (мої)... От із цих рядків сміятися можна здорово: та воно й правда, я смішно думаю й смішно його висловлюю. Пушиночка не засміється — знаю... Пам’ятаєте, Лідо, Ви прохали мене писати про себе, через те я тільки про себе... Історію Слобожанщини вивчаю. Цими днями мені пощастило знайти багато книг щодо історії, населення, природи, заснування університету — тощо... Харків багато красивих од природи місцевостей має, тільки ж ніхто тут не дбає за них. Був вчора на відкритті 1-го українського державного театру. Сили в театрі є, і безперечно Юра своє тут зробить".

П.Тичина

| +

***"Страшне чиєсь припущення: з часом люди зовсім перестануть любити. Любов знатимуть лише обрані. Для решти ж почуття буде невідомим... Припущення жорстоке, хоча якісь тенденції в цьому напрямі, здається, з’явились. Як їх уникнути? Яким сонцем відвернути вселюдське похолодання? Чи, може, ці зміни в людях лише уявні, може, так завжди було? Зникнення любові означало б зникнення життя".
О.Гончар




Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?

Кланяюся моїй маленькій господині!
Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив. Точно повідомити тобі, коли приїду, зараз не можу, бо ще не ясно, коли будемо підписувати при значення і коли засідатиме кафедра, де я захищатиму свою наукову працю, яку зараз, до речі, ще тільки доводжу до кондиції.
Уявляю, як ти радуєшся, що вередливий чоловік може зайвий день побути в Києві. Маленький тигре, якби міг, то сьогодні не писав тобі цього непотрібного листа, а з’явився б власною персоною. Чесно кажучи, коли їхав від тебе, то побоювався, що по парубоцькій привичці ще буду кидати на дівчат ласі погляди, але боявся даремно. Тепер для мене існуєш тільки ти. От. Ясно, смугаста? Якщо не подобається тобі, то пожалійся в міліцію.
Одержав листа від матері. Вона проти тебе нічого не має, тільки цікавиться, хто ти за одна, та ще совітує мені взнать, чи ти не будеш єрепениться, якщо мати буде жи ти з нами. Можу процитувати маму дослівно: "Мені дуже бажається, щоб ти женився раз, а не так, як ото є, що ту і оженився, а тут розходяться. Хай і вона знає, що в тебе є мати, щоб тобі не сказала, що, мов, твоя мати нам не нужна".
Я тут нічого не змінив, тільки розставив коми. В цьому питанні я з мамою згоден від першого до останнього слова, Малюсю. І раджу тобі краще привикати до думки, Що будемо жити з матір’ю, а не вигадувати небилиць. Мити в мене одна, і я в неї один. Ти повинна її любить, бо вона ж мені й тобі зла не бажатиме. Ясно, Люсьок?
Думаю про тебе страшно багато, аж зло бере. Люблю, І скучаю, і обнімаю, і цілую і... і... і...
Твій чолов’яга Васильок".

В.Симоненко



Не перші ми і не останні –
Хоч віють бурі навісні,
Серця скоряються коханню,
Як сад скоряється весні.

Когось вітри таки розвіють,
Хтось витримає злобний тиск.
Не слухай більш обмови Змія,
Моя Любове, ти світись —

Терпінням, ласкою, смиренням,
Храни в собі сердечний Рай,
І зламану очеретинку —
Саму себе! — не доламай.

Не перші ми і не останні,
Минають бурі навісні:
Серця скоряються коханню —
Як сад скоряється весні!

16 лютого 2003 р.
Т.Майданович




"Мила, хороша моя Маша! Написавши ці слова, замислився з пером у руці. Не знаю, що я хотів сказати, не вмію ясно висловити, та основний мотив був той самий: люби мене, а я вже так тебе люблю і ще так любитиму, що тобі не буде холодно і нудно жити на світі. Мила, як можемо з тобою весело працювати й розумно втішатися. Водночас завжди бачу, як висить у мене над головою небезпека розриву наших взаємин, і ця небезпека постає переді мною, коли я найменше на неї сподіваюся".
М.Вовчок
вересень 1856р.



"Високоповажная панно Олександро Григорівно!
Була в мене добра думка листуватись із своїми гарними землячками; отже жизнь ухопила мене у свої лапи і завертіла так, що й добрії думки занедбовуєш. Вибачайте і не осудіте мене, Добродійко ласкава. Найкраще Ви вчините, як чистим серцем дасте моєму слову віру, що всякій добрій людині бажав би я догодити; та що ж, коли в мене більше діла, ніж часу? Знайте хоть се, що до кого раз повернулося моє серце, то й довіку лежатиме, і свята в моїй душі пам’ять того чоловіка, котрий ущасливив мене хоть на годину. А правду щиру треба сказати, що, наслухавшись Ваших пісень, я довго не зміг би до себе прийти за великим душевним восторгом. Боже мій! скільки в нас добра на Вкраїні, і ніхто тому добру ціни не знає! бо закидана рідна сторона наша всякою негіддю, котора всюди в вічі лізе, куди ні обернешся. Тим то й трудно добро в нас ізнайти, а знайшовши, одділить його од негіді і добрим розумом ціну йому зложить. І самі ми тії люде, которі здаємось кращі од інших, самі ми, Добродійко, ходимо часто в тумані і живемо чужою оманою, не бачачи й серцем не чуючи рідного святого добра свого. Коли хочете знать, то батьки й діди наші прожили вік свій поночі, і хоть що вбачали, то не інако, як при чужому каганцеві; а праведне сонце не для їх сіяло. Оце ж нашому вікові судилось Божого світу дождаться. Проходить ніч, настає ранок, далеко сягає око наше по рідним степам і побережжям, і розпознаємо ми добре, що ми ні в Німеччині, ні Московщині, а в себе дома, на Вкраїні. Привітай же всяке, хто кого стріне в полі чи в дорозі, рідним словом і ласкавим поглядом! Порідшало вас, земляки мої, на Вкраїні; перемішались ми з усяким язиком, а найбільш між тими, которі повинні б перевести; вийшло з них таке, що до ніякого плем’я не пристануть: чужоземці в рідній землі, чужоземці і всюди, де ні появляться. Не обідив Господь нічим України: які квітки цвітуть у нас! які пісні співають!.. Се наше діло; а ви, наші земляки, рожеві квітки наші, темнотою прив’ялені, вмивайтесь Божою росою, бо настав благодатний ранок, і процвітайте душевною красою, во славу Господню і радість людям. Із’їздив я світ, стрічав багато дівчат і молодиць панського роду; а серце моє рідко поверталось. Поверталось воно тільки до сестер своїх, до українок, которі рідним голосом до його промовляли. Слухайте ж і не занедбайте сього мого слова..."А коли любо Вашому серцю розмовляти з Богом рідною піснею, то й розмовляйте. Од людей того не почуєте, що вона Вам промовить словом і голосом. Свята скарбоня духу народнього! найкращі душі складали в неї своє негибнуще добро і завітовали його нам, дітям своїм. Не всякому дається скарб сей: дається він тільки родичам по красоті душевній. Радуймося ж серцем і благодарім Богові, що дав нам зрозуміти ціну сьому сокровищу! Тепер Ви проживаєте найкращу пору своєї жизні. Знайте, що які б ні були в Вас тепер смутки, а кращого нічого в світі не дознаєте".
П.Куліш




"Ви, певно, й не надієтесь листа від мене, а щонайменше здивуєтесь, що й нараз припекло мені по так довгім часі, як ми бачились, писати до Вас... А діло, про котре хотів писати Вам, ось яке. Що сказали б Ви, якби який-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою? ...Я на хвилину лишаю на боці те, що може сказати Ваше серце...
Припускаю тілько, що серце Ваше не скаже безоглядно veto, бо в такім разі всяка дальша розмова неможлива і безхосенна, і коли б справді серце Ваше було противне сему ділу, то я надіюсь, що Ви одним одвертим і щирим словом зробите кінець усім моїм мріям і надіям..."
"А любов? Як бути з нею? Ах, Ольго, хіба ж така делікатна матерія, як любов, дається знаннями? Хіба вона не той дух, хіба ж вона не проходить через ніч, не виростає з тихої симпатії, з рівності думок і переконань, які дають їй тривку і здорову підставу, дають їй поле для розвитку і зросту".
І.Франко



[color=#0000FF]"Кохання — це зойк крові, це безумний, непереможний голод тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і, коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл. Любов — це вростання, це просякнення до найтілесніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою... Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, скільки вистачить тіла і вогню. А любити одночасно можна тільки одного. Вростати можна тільки н одну душу, і одна душа тільки може пройнять всю істоту до кінця... Кохання є цвіт, з якого виростає рідкий овоч — любов. Без цвіту нема плоду, але цвіт не є плід і не всякий цвіт перетворюється в плід. Тисячі кохань обсипаються безплідними, усихають, не встигши розквітнути до зерна любові".
Цей роздум про кохання письменник Володимир Винниченко заніс до свого "Щоденника" 1919 року, через вісім років подружнього життя, і, вочевидь, у шлюбі з Розалією Ліфшиць почувався щасливим.


"...Гуси до нас прилетіли, качки, лебеді... Вони ж через Україну летіли, і на крилах у них, напевно ж, іще залишилися шматочки сонця українського! Ну, й скинуло б котре, щоб хоч подивитися, щоб хоч очі свої погріти, а я вже не кажу — душу. Ні, летять далі, летять промінням українським облиті, — і хоч би тобі "ха"! А що їм? Кожне з них летить "додому", де знайде собі пару, збудує гніздечко, вилупить діти... Що йому до мене? Що в мене гнізда нема? Пари нема, дітей нема? Так у його ж це все є!.. І що йому до мене? А потім кожне із них знає, що на люту зиму воно до вирію поверне — там буде тепло, там буде затишно... А тут гнись сам, клацай зубами, болій душею за рідних, за справу, за роботу... Які ж ми товариші з птицями крилатими? Ми тепер плазуни, що в норах... Про нас тепер можна сказати, перефразувавши Горького: "Загнанный ползать — летать не может". Та ще "загнанный" не з приборканими, а вирваними крилами... А приїдеш? Чи ні? Я ж виглядаю, виходжу на Печору й виглядаю!"

***
Безмірно дякую тобі і цілую, цілую, цілую... Я тебе так чекаю. Але й боюсь, бо Печора обміліла сильно цього літа... О Господи! Так мене, бідолагу, запроторили, що ні проїхати, ні пройти... А жду я тебе, жду... Нспже не приїдеш? Що ж я тоді робитиму... Коли ж ти будеш? Коли-и-и? Цілую тебе, мою голубку вірну. Безконечно хочу тебе обняти, поговорити, подивитись на тебе. Хай буде тобі легко!"

***13 листопада 1936р.
"47 весна мені сьогодні! Я вже дорослий! Дорослий, а жити без твого опікування не можу. І я тисячу разів благословляю тебе в цей "радісний і святий" для мене день. Вітаю воднораз і тебе з твоєю "весною", що стукне з місяць од сьогодні. Бажаю я тобі сили, мудрості, здоровля, радості й любові. Любові краще за все... до мене. А тебе щоб усі любили! Тільки щоб любов моя була дужча за всіх, щоб вона гріла тебе так, як я хочу тебе теплити, обгортати та ласкавити, дорога ти моя і дружина, і матір, і друг, і оборонець найдорожчий мій! Де ти тепер?Тільки тебе нема близько — і так тебе хочеться, і так тебе хочеться, що й Господи!..".
О.Вишня

[mari]

Єва, кохана.

Все скінчено. Так чи інакше, а все підходить до кінця. Одного разу все закінчується. Можливо, з усіх відомих нам в світі фактів цей - самий чарівний. Зірки вмирають, вмирають галактики і планети. І люди теж вмирають. Я ніколи не був віруючим, але з того дня, коли я зацікавився астрономією, страх смерті залишився позаду. І мені тепер ясно, наскільки я, людина, нескінченно малий у порівнянні з Всесвітом ... Але, я пишу цей лист не для того, щоб захопити тебе в глибини філософії або релігії. Я пишу його, щоб сказати тобі «прощай». Я правильно зробив, що подзвонив тобі. Твій голос ще звучить у мене у вухах, і я бачу тебе перед собою ... прекрасний образ, спогад, який я збережу до кінця. Знай, що в ту мить, коли ти прочитаєш цей лист, мене не буде.

Я хочу, щоб ти дізналася про деякі речі. Їдучи в Африку, я знав, що мене чекає. Я відчуваю, що ця подорож загрожує мені смертельною небезпекою, але, незважаючи ні на що, я повинен був це пережити. Я народжений не для легкого життя. Я зовсім не такий. (Виправлення: я не був таким). Я поїхав в Африку не тільки як журналіст але тому що в мене є політична місія, і я думаю, що можу загинути саме тому.

Я пишу тобі вперше і знаю чому: я тебе люблю, люблю, люблю. Я хочу, щоб ти це знала. Я хочу, щоб ти знала: я люблю тебе так, як нікого на світі не любив. І я хочу, щоб ти знала: я пишу це цілком серйозно. Я хочу, щоб ти про мене пам'ятала, але не хочу, щоб ти за мною плакала. Якщо я щось дійсно означав для тебе, а я знаю, що це так, то ти, напевно, будеш сумувати, дізнавшись про мою смерть. Але якщо я щось дійсно значу для тебе, я не хочу, щоб ти страждала. Не забувай мене, але продовжуй жити далі. Живи своїм життям. Горе пройде з часом, хоча зараз це і важко собі уявити. Живи спокійно, любов моя, живи, люби, і продовжуй боротися ...

У мене була купа недоліків, але сподіваюся, що і гідності теж були. Але ти, Єва, запалила в мені таку величезну любов, яку я ніколи не зможу висловити ...

Випрямися, підтягнися, тримайся молодцем. Гаразд? Бережи себе, Єва. Випий кави. Все. Спасибі за прекрасні миті, що у нас були. Ти зробила мене щасливим. Прощай.

Цілую тебе, Єва.

Стіг, з любов'ю.


Лист знайдено після смерті Стіга Ларссона, відомого автора "Дівчина з татуюванням дракона", його дружиною Євою.

[mari]

Леся Українка (1871 - 1913) / Проза

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...
Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, - вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7/ХІ 1900