Дійсно, багато вельми шанованих людей вважає, що «після трьох уже пізно». А Глен Доман (1995, 1999) стверджує, що найбільше діти байдикують до року. Саме він запропонував методику читання до року і способи формування енциклопедичних знань у дітей до 2-х років. В результаті діти, відповідно до цієї методою, можуть в 2 роки згадати, коли була Трафальгарська битва (хоча погано розуміють, що таке битва і навіщо вона відбувається).
- | +
- Він згадує, як в дитинстві розібрав дідусів будильник. Він зібрав його, але частина деталей виявилися зайвими, будильник ж перестав ходити. Дідусь не став лаяти хлопчика. Але купив ще один будильник. На цей раз залишилося значно менше зайвих деталей, хоча будильник все ще не йшов. І лише коли дідусь мовчки купив третій будильник, хлопчик зміг розібратися в хитросплетіннях механізму, впоратися з неслухняними інструментами - викруткою і т. Д. - І зібрати працюють годинник.
Але дідусь не сидів поруч з хлопчиком, вдовблюючи йому, куди треба ставити ті чи інші деталі. Дідусь створював для дитини насичене середовище, всередині якої вона самостійно контролює пізнавав світ і його закони.
Відповідно до цієї концепції (Фріт, 2012), мозок не сприймає інформацію, але її пророкує. А після кожного передбачення звіряє пророкування з кінцевим результатом. Отже, саме помилка стає для мозку орієнтиром до правильного розуміння об'єктивної реальності. Якщо мозок не помиляється, він має досить неточну, суб'єктивну картину світу, яка може відстояти від реальної картини вельми далеко.
Є речі, які дитині не можна пояснити і показати. Колись Ж.-Ж. Руссо назвав це пробудженням почуттів.
Уявіть однорічного малюка, що сидить у ванні. Він із захопленням запихає порожню пляшечку з вузьким горлечком в воду, але вона, подібно м'ячику, весь час вискакує на поверхню води. Дитина вже знає, що все, що він кине в кімнаті, неминуче падає на підлогу. Так поводиться і його тіло, якщо підводять ноги. Але пляшечка чинить опір цьому знання і змушує дитину повторювати і повторювати експеримент. Він ще не знає, що задовго до нього такий експеримент проводив Архімед. І відкрив закон.
Раптом кришечка, якою була закрита пляшка, відкривається, і дитина бачить, як з неї в воді виходять бульбашки. Він ще не знає, що є повітря. Але він його сам відкрив для себе. І він виявив, що коли бульбашки припиняться, пляшечка буде вести себе, як звичайний предмет в кімнаті. Все - закон, який дорослі називають законом Архімеда, відкритий звичайною дитиною у звичайній ванні. Так, він не зможе його вербалізувати. Можливо, в школі нарешті він зіткнеться з точним формулюванням. І тоді буде осяяння. Але воно грунтується на цій тривалій роботі по насильницького занурення пляшечки в воду. І коли йому розповідатимуть на уроці фізики про повітря, у нього буде в мозку картинка з бульбашками, що йдуть на поверхню води з пляшечки. І він отримає слова для відкритого їм самим закону.
Але можлива інша картина. Батьки не дозволять дитині 30 хвилин даремно сидіти у ванній і «марно» пхати пляшку в воду. Вони швидко помиють його самі, не дозволяючи грати з предметами, принесуть на ліжко і будуть читати книжку про предметах, які дитина не облизав, ні понюхав, ні помацав. І тоді він буде знати слова. І чи зможе навіть розповісти віршик. Але під цими словами не буде реального світу.
На сітківці у дитини точкові зображення, тому що загальна картина складається з активності багатьох рецепторів. Більш того, сітківка плоска, тому в зображенні немає простору. Щоб скласти цю мозаїку в правильне зображення, що має обсяг, то, що дитина бачить, він повинен помацати, засунути в рот, можливо, вдарити об підлогу і т. Д. Тільки провівши експерименти з об'єктом, він навчиться відновлювати те, що бачать очі, в точне зображення об'єкта. І вже тоді це внутрішнє сенсорне знання можна з'єднувати зі словом. Тільки тоді, чуючи слово, дитина буде нагадувати весь комплекс відчуттів від об'єкта і буде точно розуміти, про що йде мова.
Тільки дитина, який побачив сам, як промінь світла з вікна, спотикаючись об порошинку, що парить у кімнаті, дає маленьку веселку, з'єднає це з баченням великий веселки після дощу. І коли побачить червоний захід пізніше, зможе здогадатися, що так переломлюються сонячні промені на порошинки в великих масах повітря.
Дитина, якій не дано час для спостереження, буде легко і вільно повторювати ті слова, які дали йому дорослі, але він не зможе поєднати їх в єдину картину світу.
Але батько може і підігрівати цей процес пізнання. Наприклад, лежачи на травичці, він може вказати дитині на мурашки і попросити відправитися на розвідку, щоб визначити, де ж знаходиться мурашник. А ввечері, повернувшись додому, відкрити чудову книжку Ондржеєм Секор «Мураха Муравлик» і прочитати щось, обговоривши з дитиною, наскільки те, що написано в книзі, відповідає тому, що бачив дитина.
Одного разу мені зателефонувала жінка, щоб проконсультуватися, як чинити. Її дівчинка-першокласниця захоплено розповіла вчительці в класі, що бачила днем місяць одночасно з сонцем. Вчителька неупереджено сказала, що місяць буває тільки вночі, і дівчинка все нафантазувала, відволікаючи клас від роботи. Дитина прийшов в сльозах. А мама не знала, що робити. Якщо сваритися з вчителькою - як та буде потім спілкуватися з її донькою? Але це означає, що вчителька прочитала багато книжок. У тому числі чудову казку великого російського поета А.С. Пушкіна про мертву царівну і сім богатирів, де чітко говориться, що Місяць і Сонце одна з одною не зустрічаються. Але казка всього лише брехня, хоча в ній і є натяк. Тому, крім опори на казки, необхідно піднімати голову до неба, щоб захопитися подією, коли зустрічаються місяць і сонце. Вчителька казку знала, але не дивилася на небо.
Ми часто сміємося над американцями, що вони в школі вивчають таблицю множення в 4 класі, тоді як наші діти вчать її протягом літа між першим і другим класом. Але ми не замислюємося над тим, що наші діти вчать її як віршик, не розуміючи того сенсу, які вкладено в неї, тоді як в інших системах освіти, перш ніж дати дитині щось вчити, дорослий повинен упевнитися, що він вже народив ідею складання і ділення. І народить він цю ідею завдяки безперервній грі з цифрами, піднімаючись по сходах, перераховуючи яблука і розкладаючи на березі водойми різнокольорові камінці. У якийсь момент відбувається просвітлення, і те, що множення - це певний спосіб складання, - раптом відкривається в своїй первозданній чистоті.
Але перевірте своїх дітей, що вони роблять, коли забувають таблицю множення, а поруч немає чарівника-комп'ютера. Це часто призводить до розгубленості. Багато дітей не можуть іншим способом розрахувати необхідну суму. Їм це знання дісталося даром від дорослого. І цей дар виявився не оціненим, тому що власних сил в пізнання вкладено не було.
Точно так же геометрія - це не предмет в школі. Це кривизна світу. І її дитина повинна відчути всім тілом - б'ючись об предмети. І в зіткненні з ними народити поки невербалізованих закони. Наприклад, що гіпотенуза - кращий спосіб досягнення деякого місця, ніж рух по сумі катетів.
Ігри, в які грають діти, які звикли до самотніх ігор з дитинства, - це ігри пізнання світу. Але якщо дитині ніколи не давати можливість побути з самим собою, він завжди вимагатиме участі дорослого, який розважає його, оскільки дуже давно, відразу ж після народження, цей дорослий своєю тривогою придушив в дитині бажання самостійного пізнання світу. Але тільки цей спосіб пізнання дозволяє дати унікальність картині світу дитини. Все, що дає дитині дорослий, - тривіальне знання даної культури.
Дитина, задіяний з дитячих років в соціальних інститутах навчання, зможе дізнатися тільки те, що знає до цього моменту суспільство. Але щоб щось створити самому, потрібно мати власну унікальну картину світу. І тоді невпісиваніе в неї типової картини, пропонованої суспільством, створить ту помилку, яка спонукає його пізнавати і уточнювати. І, врешті-решт, створити те, що суспільство ще не відало.
Власні гри дитини - його унікальний спосіб розуміння світу і відкриття його законів, поки на інтуїтивних образах, які поступово, відпрацьовуючи в грі дії, дитина навчиться передавати словами. І саме ця картина світу ляже в основу його унікального розуміння світу. Відпрацювання окремих елементів, відомих суспільству, - лише частина його життя. І вона буде тільки основою якісного виконавства. Але ніколи не може стати механізмом формування творця.
У ще більшій мірі роздуми потрібні молодшому і, безумовно, старшому школяреві. А тому батькам іноді варто тихо пройти повз двері, за якої 11-класник лежить на дивані (і дорослому здається, що плює в стелю), і не вимагати, щоб він тут же згадав про ЄДІ. Дитині скоро виходити в світ, а тому варто вирішити масу питань про майбутнє життя, виборі професії, сенс життя, зраду і любов. І на всі ці питання зможе відповісти тільки він сам. А якщо і тут за нього вирішать дорослі, то йому самому залишиться тільки бути рабом чиїхось бажань, навіть якщо той, хто ці бажання продукує, думає, що «робить як краще», хоча в нашій країні найчастіше виходить «як завжди» .
Але це не означає, що дитину потрібно назавжди залишати на самоті. Уважний дорослий завжди бачить, коли дитина втомлюється від свого роздуми - це занадто велика розумова робота. І тоді він тягнеться до дорослого. Потрібно дотримуватися балансу знань, що здобуваються дитиною самостійно і тим, що дає йому дорослий. Чим старша дитина, тим більше його можливості до пізнання. І, навантаживши дитини різними секціями, потрібно перевірити, чи є у нього час на самостійне роздум. Якщо немає - ви виховуєте виконавця. І потрібно забути про творця.
Однак стурбовані батьки можуть запитати мене, але як відрізнити реально безглузду витрату часу дитини від процесу споглядання і пізнання. Відмінність є. Дитина, просто «Піна Балду», відволікається легко на щось нове. Дитина пізнає занурений в процес пізнання, а тому може не відгукуватися ні на пропозицію спробувати цукерку, ні на пропозицію пограти в футбол, хоча в інший час робить це із задоволенням. Саме заглибленість в процес, при якому дитина не просто уважний, але надмірно захоплений, причому мозок вчиться утримувати в зоні активної уваги предмет, і відрізняє неробство від пізнання.
Але це стосується і школи. Учитель не повинен завжди показувати дітям все. Він повинен підштовхувати до пізнання, почавши цей процес, а далі надавши можливість самостійно відкривати. І якщо дитина запитує рішення, вчитель показує тільки перша дія, спостерігаючи за можливістю дитини зробити далі самому. І далі надавши тільки те, на що є запит, але не розповідаючи кожен раз весь процес рішення від початку до кінця.
Ми лише супроводжуємо дитини в цьому світі, а не проживаємо за нього його життя.
))
