Чоловік був зі мною на пологах. На початку вагітності я хотіла і просила, не наполягала, щоб він був поруч, хоч особливого ентузіазму в нього не бачила. Десь в середині він, наслухавшись трошки від знайомих, був не проти, та конкретної відповіді не давав. До кінця вагітності я не хотіла, аби чоловік був на пологах, але він остаточно вирішив, що іде. Ми відбули всі заняття в школі материнства, дивилися відео, вчилися разом дихати. Під час пологів (я би сказала, що досить швидко народила, бо в пологовий ми приїхали десь 1.00 - 1.30, а о 3.45 донечка була в мене на грудях) він навіть заставляв посидіти на м'ячі, як нам показували, але це мене дуже дратувало, бо легше не було. То саме в цьому моменті, бо він майже заставляв мене таки сісти, і переконав
, але я вперто не хотіла. Все решта мене задовольняло і не дратувало. Подавав воду, не відходив ні на мить від мене, тримав за руку. Розмовляв з лікарями, питав, що роблять і для чого. Одне слово, мені було приємно і спокійно від того, що він був поруч.
Хоч до кінця не знаю, чи це був сильний стрес для нього, чи так собі. Бо вже як народилася доця, він сів на ліжку, покотилися сльози (пологи були досить важкі, хоч і швидкі), і дивився в одну точку на стіні... Зараз каже, що якби народжувала знов, то йшов би ще...