КАЗКИ і повчальні історії для дорослих-відкрито для записів

[mari]

Написані тут роботи часто є взяті з інших посилань і джерел.Якщо ви знаєте адресу головного посилання чи автора- будь-ласка повідомте мене і я з радістю доповню статтю зсилкою на офіційну адресу. Так як інколи статті беруться вже далеко не з першоджерела, його встановити важко. Дякуємо за співпрацю

;) ЯК БУТИ СПРАВЖНЬОЮ ЖІНКОЮ
(для вас.ЛЕДІ іКС)
""Вона могла бути різною. І одягалася кожен день по-різному в залежності від настрою і відчуття сьогоднішнього дня. Але одне в її зовнішності залишалося незмінним. Жіночність. Така приваблива і принадна. Від неї не можна було відірвати погляд.« Хто вона? »- думали люди, що дивилися їй услід. Вона. І цим все сказано. Вона не була такою з дитинства, але подорослішавши, зуміла розкрити в собі божественну сутність, і вже всі без виключення розуміли, хто перед ними. Легка хода, стрункий стан (і зовсім НЕ модельна худоба), грація, впевнений погляд, але в той же час такий чарівний, такий теплий, наповнений любов'ю до всіх і кожного. Плавні рухи, дзвінкий сміх, навіть якась дитяча безпосередність ... Довге темне волосся, заплетене в косу або загадково вкладене, іноді проста зачіска, але завжди з якоюсь родзинкою - то вплетена стрічка, то незвичайна заколка. Коли вона говорила, здавалося, що струмочок дзюрчить, така її мова була плавною, а голос мелодійним. Завжди спокійна, завжди в гарному настрої. Навіть у найважчі моменти вона завжди зберігала оптимістичний настрій. І любов. Кохання у своєму серці, любов у своїй душі. Тому оточуючим людям було приємно з нею спілкуватися, бути поруч з нею, саме тому вона завжди з радістю у всьому допомагала і була чуйною. Ніхто не чув від неї поганого слова, вона була доброзичлива з усіма, навіть з тими, хто по-чорному заздрив їй. Приваблювало в ній і те, що вона завжди посміхалася. Посміхалися собі, оточуючим людям, світу. І світ посміхався їй у відповідь такою ж милою усмішкою.

Ніщо в її зовнішності не суперечило її сутності, її багатому внутрішньому світові. Одяг з м'яких, натуральних тканин, які немов огортають її прекрасне тіло, але не обтягують, і тому проглядалися лише обриси її фігури, але їй і ні до чого було виставляти свої принади на показ. Адже вона Богиня, і фігура далеко не головна її гідність, і навколишні люди відчували те ж саме і прагнули пізнати її багатогранну душу, ніж просто милуватися тілом. Ніхто не бачив її в штанях або брюках, тому що вона завжди носила сукні або спідниці різних моделей і фасонів, що незмінно підкреслюють достоїнства її фігури. Милі блузочки зі всілякими бантиками, воланами, але все в такій помірній кількості, що це тільки додавало їй жіночності. А кольори ... Іноді соковиті і яскраві, такі життєвостверджуючі, що навіть у закоренілих песимістів, дивлячись на неї, піднімався настрій, а іноді такі м'які, заспокійливі пастельні відтінки, що здавалося, ніби вона сама - Гармонія, саме умиротворення. Аксесуари, органічно підходять до її одягу, непомітні, але підкреслюють її індивідуальність - браслети або прикраси для волосся, іноді кольє або намиста, решту вона вважала зайвим, і тому ніколи не виглядала зухвало. Вона одягалася не тільки красиво, але і зручно, і тому в її взутті міг бути присутнім лише невеликий, але обов'язково стійкий каблучок, від цього її хода була завжди легка і граціозна. Їй не було необхідності підкреслювати красу своїх ніг за допомогою неймовірно високих шпильок, здоров'я для неї стояло набагато важливіше. Адже їй ще належало народити діток, маленьких янголят, схожих на неї, або її чоловіка - Творця, що також розкрив в собі божественну сутність. Взимку вона часто одягалися в светри, такі приємні на дотик, такі м'які і пухнасті, це робило її ще милішою, ще жіночнішою, хотілося оберігати її і захищати ще більше, і робити світ для неї ще краще, чим її чоловік і займався. Щоб вона не одягала, вона завжди виглядала чудово. У чому секрет? У тому, що вона сама шила собі одяг, сама в'язала светри собі і своєму коханому, а тому завжди робила це з любов'ю. Робила за покликом душі, враховуючи всі нюанси і тонкощі. Це одяг був спеціально для неї і про неї. »» :oops:

[mari]

ДЛя тих,хто вірить в сповнення бажань
НОВИЙ РІК- час сповнення бажань.

УРА! Через декілька днів,зовсім скоро СВЯТА! Я вже знаходжусь в очікуванні святкувань. Очікуванні нових звершень, див та чарівних перетворень. Запаху змін. А ви їх відчуваєте? В цей час я зазвичай перетворююсь в маленьку дівчинку, яка (з дочкою) пише листи св.Миколаю (ще в середині грудня) ,яка вірить в Новорічні дива, загадує бажання під 12 ударів курантів, і чекає чогось незвичного!!! ОГО-ГО якого! А у вас так буває? Я завжди мріяла бути Новорічною феєю чи Снігуркою Чи то,казковою Принцесою ,( а в садочку була лише Сніжинкою. Максимум- Ялинкою ) , щоб дарувати людям подарунки і хороший настрій, а що може бути ще кращим? Взагалі то, останнім часом багато людей цими Миколаями, Феями і Ельфами таки стали, купуючи і роздаючи подарунки малозабезпеченим, потребуючим, сусідам, у яких багато діточок і в дитячих будинках. Багато з цих людей,як справжі Казкові персонажі, навіть не хочуть щоб їх бачили і знали, і тихенько, таємно як у казках ,тишком-нишком складають подаруночки у торбинку під дверима.
Цього року я таки сповнила свою стареньку мрію, бо дуже в дитинстві хотіла отримати листа у відповідь від Миколая. Так от,коли моя дочка написала йому свій і кинула у нашу скриньку,який я вечером витягнула й заховала у своїй схованці в шафі- я скориставшись послугами інтернет-Миколая за 30 гр.замовила їй листівку-відповідь. Прийшов чудовий рекомендований лист- Кольорове вітання з печатками від Миколая і на листі і на привітанні, і текст з хорошим змістом і справжнім його підписом. Звісно, можна зробити це й самим, але просто надрукувати лист-не цікаво. Адже моїй принцесі вже 9 років. А в цей час з дітей мало хто вже вірить в Миколаїв.. .І мені дуже шкода. Тому що це так як, у казці про Пітера Пена-тільки доки діти вірять у фей-вони живуть на світі...
А час для того,щоб перестати вірити-ще настане!
В Новорічних та Різдвяних святах криється глибинний зміст радощів і сімейних традицій. Цей час з"єднує нас відчуттям близькості з нашими родинами,відкривається справжній зміст любові-ділитись, жертвувати, єднатись, бажати один одному сповнення мрій і вірити в Небесні дива.
В Новорічну ніч, Над кожним з Вас розсипеться казковий пил. То з Миколаєвих саней слід.Збирайте його,осипайте ним інших, діліться з близькими і настане у ваших домівках і серцях щастя, і сповняться дива, і збудуться бажання.

[mari]

Продавець історій кохання :kissed: :kissed: :kissed:
автор© Наталя Бардалим
У лютневому терпко-морозному повітрі вальсували сніжинки й передчуття свята. Великі вуличні ліхтарі м’яко краяли вечір на менші порції, й кожному так хотілося отримати свою…
Продавець історій кохання замріяно вдивлявся в жовтий п’ятачок світла на стіні кіоску і все намагався помітити, як по ньому проковзне тінь падаючої сніжинки. Йому здавалося (а може, просто хотілося), що вона неодмінно має бути схожа на приму-балерину у світлі софіта...
Зі стану замріяності Продавця вивів черговий надокучливий і перебірливий покупець.
- А дайте-но подивитися ось ту історію випадкового кохання.
Продавець мовчки простягнув уже трохи лисуватому, але гарно вдягненому чоловікові яскравий буклетик.
Чоловік перегорнув декілька сторінок новенької брошурки зі слідами губної помади по краях.На вигляд історія випадкового кохання була схожою на рекламний проспект якогось модного курорту. На останній сторінці чоловік прицмокнув язиком:
- Е, та тут же не вистачає перших і останніх сторінок!
Продавець історії кохання давно звик до подібних реплік.
- На те воно, шановний, і випадкове кохання, щоб не мати ні початку, ні кінця...
- Хм... А скільки ж хочете за нього? Дорого?
- Ну, це як сказати, - Продавець втомлено знизав плечима. – Довіру найдорожчої людини.
Чоловік нервово забарабанив пальцями по прилавку, покусав нижню губу. Очі його забігали, на мить зупинилися на правій руці, де красувалася масивна обручка, потім – значно довше – на барвистому буклеті.
- Беру.
Продавець лише кивнув і загорнув покупку. В очах його читалося розчарування. Він мав право відповідати на його запитання про свій незвичайний товар, але радити чи відмовляти від покупки – ні. Кожен мав сам зробити свій вибір.
- Доброго вечора, добродію! – до прилавка схилився високий худорлявий чоловік у строгому костюмі з дипломатом. – Маєте щось для людини ділової і... зайнятої? – чоловік хотів змовницьки підморгнути, але вийшло якось не дуже.
Продавець звичним рухом сягнув рукою до напівпорожньої полички під прилавок. Останнім часом історії кохання для зайнятих користувалися особливим попитом. Втім, ділові люди вміють вести ділові справи.
- Скільки? – запитав чоловік, лише декілька секунд покрутивши в руках акуратно скріплений степлером стосик паперу формату А4. На першому аркуші було видно круглу пляму від чашки, а загалом кожна сторінка була чітко розграфлена на рівні таблиці. Де-не-де у віконцях таблиці червоніли виведені маркером сердечка, Але їх було зовсім мало.
- 17 годин вашого чистого часу, - Продавець назвав свою ціну кохання для ділової людини.
Чоловік дістав із дипломата записник, довго зміряв якісь записи, потім проглянув органайзер у мобільному телефоні. Щось зосереджено вирахував і нарешті сказав:
- Давайте за 14 із половиною. Ні хвилини більше виділити не можу. То як?
Продавець мовчки опустив папери до прозорого файлу й подав підприємливому чоловікові. Торгуватися й підказувати продавець не любив, хіба що людина йому вже аж надто сподобалася, скажімо, як та дівчина...
Наступна клієнтка зовсім не викликали в продавця симпатій, можливо, просто щире співчуття. Пухленька, в окулярах із товстими скельцями, жінка виглядала не старою, швидше втомленою. Вона довго вагалася, начебто щось розглядаючи на вітрині, але Продавець заздалегідь знав, за чим вона прийшла.
- Вибачте, любчику, а у вас... у вас... – жінка явно ніяковіла за своїми скельцями. – Є якась історійка спокійного кохання? – невеликі очі за скельцями зніяковіло потупилися.
- Ех, пані... – Продавець історій кохання щиро розсміявся. Інколи люди його справді тішили. – А чи знаєте ви, що спокійного кохання не буває? Знаєте?
Товстунка голосно зітхнула, і скельця її окулярів враз затуманилися – чи то від сліз, чи то від дихання.
- Та вже для вас... Ось, погляньте на цю... – він простягнув надто вже вразливій клієнтці блідо-рожевий зшиток тонкого офсетного паперу. Зовні це нагадувало акуратно складену роздруківку кардіографа, тільки замість звичних амплітуд через кожну сторінку проходили дві рівненькі лінії. Абсолютно паралельні.
Очі за скельцями радісно засяяли.
- І скільки коштує?
- Усю вашу пристрасть, ревнощі, хвилювання... – обличчя товстунки розквітло радісною посмішкою.
- Ваші й вашого чоловіка, - додав Продавець. Він не любив покупців, які навіть не розуміли ціни своєї покупки.
Жінка була саме з таких. Щаслива, вона мовчки простягнула Продавцеві плату й поспішила додому, несучи у своєму пакеті поряд із батоном і пакетом молока нову історію свого подружнього спокійного кохання.
Потім була ще довгонога краля, якай Продавець продав пухку, як жіночий роман, історію красивого кохання; чоловік у пальті, який купив для себе відразу декілька коротких історій кохання; уже сивий дідусь придбав для себе недешеву історію втраченого кохання – словом, торгівля напередодні Дня закоханих навіть у вечірній час йшла досить жваво.
Але продавця це особливо не радувало. Цілий день сьогодні він тривожився єдиною думкою – чи прийде вона?
І вона прийшла. Трохи бліда, але глибокі сині очі само випромінювали дивовижне світло й тепло кохання. Було видно, що дівчина хвилюється – раз у раз вона поправляла довгий плетений шарф, білі щоки вкрив рум’янець.
- Пане, ви мене пам’ятаєте? Я принесла те, що ви просили.
Озирнувшись, чи ніхто не дивиться, дівчина дістала з-під поли пальта малесеньку пляшечку з темно-червоною рідиною.
- Це все Більше лікар не дозволив...
Вперше за вечір Продавець історій кохання тепло посміхнувся і взяв із тремтячих рук дівчини пляшечку з кров’ю.
Вона прийшла до нього тиждень тому. Довго й прискіпливо розглядала непоказний товар на вітрині. А потім попросила справжнє кохання. Продавець, хитро посміхнувшись, пообіцяв дістати для неї таку історію. Заплатити дівчина мала кров’ю свого серця. Така ціна не злякала дівчину, тим більше, по очах закоханої Продавець бачив, що вона готова не лише заплатити, але й прийняти те, що просить.
Віддавши Продавцеві історій кохання заповітну пляшечку, дівчина захвилювалася ще більше, м’яла в руках рукавички, раз у раз навшпиньки зазирала за прилавок – як же виглядає те, за що їй довелося заплатити кров’ю серця...
А продавець тим часом просто милувався дівчиною, грів свою змерзлу серед корисливих покупців душу. А потім простягнув дівчині назад її пляшечку, гостро заточене перо й рівний стосик паперу. Стосик чистих, як сніг, аркушів.
У синіх очах дівчини, до яких уже підступали сльози, читалися водночас і подив, і розчарування, і образа – навіщо обманув?
Продавець посміхнувся до дівчини самими очима:
- Бери, не бійся. Це те, що ти просила. Історію справжнього кохання можна написати лише самому й лише кров’ю власного серця. Інакше не буває. Все інше – просто ксерокопії. Іди. Бережіть один одного. З Днем Валентина.
Дівчина посміхнулася крізь сльози й пішла, міцно притискаючи до грудей покупку. А Продавець історій кохання тепло посміхався їй услід і чув, як за спиною відростають колись зламані крила...

[mari]

Мурашка, яка вміла літати
© Ольга Роляк,
В одному мурашнику жила нічим не примітна Мурашка. Як і всі, більшу частину свого часу вона працювала на будівництві, а іншу — проводила у пошуках їжі. Але якось вона звела очі до неба і побачила птахів. Мурашка довго дивилася на них, а її маленьке серце шалено калатало і теж рвалося в небеса. І вирішила вона й собі відростити крила.
Намащувала спину спеціальним відваром із цілющих трав, вільні хвилини проводила у роздумах, і все дивилася у небо, уявляючи, як вона тріпотить своїми прозорими крилами поряд з величними птахами.
Інші мурашки тільки скоса поглядали на мрійницю і говорили:
— Мабуть ти не сповна розуму. Не забувай, що наше місце тут, на землі, а не в небесах. Ти просто марнуєш своє життя.
Але Мурашка продовжувала відрощувати крила. І настав час, коли вони з’явилися! Вона розправила їх і… полетіла!
Але як тільки Мурашка піднялася вище дерев, її мало не збила Сорока, яка постійно кудись поспішала. Потім звідкілясь налетів Вітер і почав кидати Мурашку в різні сторони. А коли почався Дощ, крила мурашки намокли і вона почала падати. Але мрійниця просто так не здалася. Вона з останніх сил затріпотіла крильцями, долетіла до дерева і присіла на гілку.
Коли Дощ припинився і засяяло Сонце, крила мурашки висохли і вона, переборюючи свій страх, знову злетіла. І чим вище вона злітала, тим яскравіше сяяло сонце в її крилах і тим далі вона могла побачити. А коли відважна мандрівниця спустилася до свого мурашника, то розповіла, що світ дуже великий і прекрасний. Проте інші мурашки не могли зрозуміти її, бо у них не було крил і літати вони не вміли.

[mari]

соня
© Юлія Кориця
Соня була маленькою пухкенькою дівчинкою. Безперечно, усі бабусі нарікали - їй неодмінно треба споживати більше калорій, щоб зовсім не зникнути з цього світу. Саму ж Соню мало хвилювали прохання бабусь, а особливо їх зауваження щодо калорій. Її взагалі мало хвилювали всі ці дієтичні медичні терміни. Власне, як і вся медицина та здоровий спосіб життя. Соня просто була здорова, завжди мала гарний апетит - в її косметичці рідко можна було знайти люстерко та туш, зате завжи – пару шоколадок або цукерок. Певно, я забула уточнити: Соня була маленькою через низький зріст, а не через вік – вона насолоджувалася цим світом от вже 26 років поспіль.
Колись Соня вирішила прибрати у себе на антресолі: там знаходилися забуті усіма речі – інколи абсолютно безглузді, інколи – безмежно значимі. Вона дістала велику драбину і почала підійматися нею. Кожна перекладина, ніби прожитий рік, наближувала до загадкового, давно забутого минулого. Інколи Соня відчувала м’якість у ніжках, таку, яка виникає при втраті свідомості –чи від того, що підіймалася надто швидко, чи від переживань – хто знає, що сьгодні вона знайде на антресолі?
Ніжки м’якли, очі заплющувалися - Соня відчувала безпідставну легкість свого тіла.
От вони, дверцята, за якими безцінні речі, припорошені пилом, який додавав їм цінності не гірше за пил на дорогих пляшках витриманого вина.
Скрип дерева, дверцята відкрилися і першими посипалися листівки з погано закріпленої коробки. Вони вилітали з шафи ніби птахи, кружляли над головою, робили останній змах крильцями та приземлялися на підлогу. Соня чхнула. Перед нею промальовувалися контури старих іграшок, пакунків з речами, що однозначно загубили свого власника... Пухкенькі пальчики потягнулися за сумкою коричневого кольору. У Соні були дивні відчуття – пальці ніби зіскользували з шкіряних ручок. Їй все ніяк не виходило вхопити сумку за який-небудь край. То була величезна валіза: стара, затерта, зроблена з грубої шкіри. Як вона тут опинилась? Соня мимоволі підійняла плечики, не маючи відповіді.
Замок – тільки б відкрити його! Неочікувано думка про те, що валіза буде відкрита, налякала Соню - струм пробіг по тілу. Драбина похитнулась, Соня втратила рівновагу- руками моторошно хапалась за край шафи. Картинки, сотні картинок промайнули в її очах, ніби спалахи, ніби фотокартки: от вона сидить з подругами в кафе,от їде в потягу, новий рік... Соня падала .Кольорові фото змінялися на чорно-білі: перша самостійна прогулянка,перше відчуття ненависті, перший поцілунок, перший клас, дитячий садок, відчуття страху перед дідом морозом, страх, що ховався в Соні, поки вона ховала себе за ялинкою.
Соня відчула різкий біль у всьому тілі. Біль, що виходив скоріше з середини тіла, ніж був спричинений її дотиком до підлоги. Отямившись, вона відкрила очі. Тільце було притіснено валізою. Згадала – не схопившись за дверцята, ручки потягнулися за валізою. Але замість того, щоб втримати Соню, та її завалила.
Замок злетів сам по собі. Затамувавши подих, Соня ризикнула і привідкрила валізу.
Очі розширилися, вона почала частіше дихати, долоні стали вологими. Краще б там були старі речі, подарунки коханих людей - що завгодно, що могло би завдати біль від згадувань. Але валіза була переповнена тим, про що Соня давно забула, тим чим не користувалася і що не хотіла більше ніколи бачити. Як вона могла забути, що сама одягнула той клятий замок і спеціально загубила ключ, щоб ніколи не відкрити цю красиву валізу!
У ній лежали всі Соніни мрії - красиві та повітряні,вони дивилися на неї. Посунувшись ближче, Соня почала їх перебирати – великі та малі, багатосюжетні та миттєві, кольорові, чи злегка підфарбовані...Пальчики відчували їх щирість та прозорість, Соня відчула їх запах – запах старих речей, таких рідних та теплих речей, з розмірів яких вона, у свої 26 давно вирісла...
Соня встала з підлоги, підібрала пару листівок та пішла на кухню робити чай.
Ображені мрії залишилися у красивій коричневій валізі, зробленої з грубої шкіри...

[mari]

Тролі
© Олег Deriм
Бог створив людину, а людина створила тролів. Маленьких та кусючих. І вони виникали після кожного необережного слова людини. Варто лише було лайнути сусіду, як з’являвся троль. А після особливо закручених висловлювань на світ Божий приходила й повисала на людині ціла низка тролів. По вулицях ходили вже не люди, а якісь різдвяні ялинкі, увішані тролями. І боротися з ними було неможливо. А коли накопичувалася критична маса тролів, людина сама перетворювалась на одного з них. Так за якийсь десяток років після створення світу, він – світ тобто – був заселений виключно тролями. Але Бог не планував цього. А до того щоби застосувати потоп його ще не довели. Треба було щось робити. І Бог створив Пробачення, химерне створіння, яке було настільки легким (легше воздуха), що могло взагалі вилетіти поза Землю, якби не чергове Боже диво (він любив їх творити): він примусив його не просто валятися на землі, але й зробив доступним до кожного. Якось один троль знічев’я підібрав його та кинув в іншого (їм, до речі, більше подобалося кидатися камінням, але це почало трошки набридати), той же чомусь почав перетворюватися на щось давно призабуте – людиноподібне. Зрештою, найбільша метаморфоза відбулася все ж з першим… ні, вже не тролем – людиною. Оцей перший і закидав скільки міг тролей Пробаченнями. Щоправда, у відповідь він отримав аж ніяк не подяку…
Минали роки. Маленькі тролі прийняли на озброєння теорію природного добору. І вижили з них найменьші та найнепоказніші (так їм легше було ховатися від людського ока). Але й людство вигадало чарівну мережу, в якій само і заплуталося. Проте й від неї, була якась користь – тролі ставали видимими. Причому не лише для людей, але й для себе самих. Внаслідок мутацій, пов’язаних із природним добором, у деяких тролів навіть розвилося гостре почуття справедливості, яку вони вимагали, щоправда, тільки для себе...
І знову людство повстало перед проблемою тролів: хтось потрошки перетворювався на них, а хтось гидливо відвертався від цього процесу, не помічаючи, що й на ньому висить чимало тролів. А про диво Боже всі й забули, а воно все так же валялося у всіх під ногами…

(Може подаруємо один одному Пробачення, навіть якщо ми ні в чому й не винні, а? Пробачте)

[mari]

Казка для малюка :D
© ISV
Жила-була Мама. Втім, вона ще не була Мамою, а лише хотіла нею стати. І чекала Мама не просто на дитинку, а саме на Малюка. Такого милого, сміливого хлопчика з великими очима. Малюк обов’язково повинен бути сміливим - так вирішив Тато, а Мама радо погодилась. Адже це добре, коли Малюк сміливий.
Мама і Тато раділи тому, що у них скоро з’явиться Малюк. Тато поводився, немов мала дитина –накупив Малюкові іграшок-різних машин, маленьких та великих. Мама лише посміхалась, адже татки іноді поводяться, немов малі діти і це нормально. Але коли Татко привіз додому справжнього маленького мотоцикла, Мама здивовано поглянула на Татка і суворо запитала:
- Чому ти вирішив, що Малюку потрібен саме мотоцикл?
Але Тато теж посміхнувся у відповідь, адже всі татки знають, що насправді подобається Малюкам. Особливо якщо вони сміливі і хоробрі.
І ось настав день, коли Малюк народився. І всі були раді – і Мама, і Татко, і ще багато-багато людей. Вони йшли по вулицях маленького містечка і вітали одне одного:
- Доброго дня! Ви чули, народився Малюк! Вітаємо Вас!
- Дякую! Я теж вітаю Вас! - було чутно у відповідь.
- Так, це справді надзвичайний малюк! Він буде знаменитим!
- Він буде щасливим!
- Він буде заможним і довго житиме!
Всі люди бажали Малюкові добра. Але життя не складається лише з хороших моментів. Адже вже при народженні дитини кожен Янгол отримує два мішечки - один з радістю, а інший - зі смутком. Радість – це дні народження та ласощі, усмішка мами та татові сильні руки, хороші оцінки в школі та щирі друзі. Смуток – це недоречний дощ та поганий настрій без причини, маленькі неприємності від невивчених уроків та непорозуміння із сусідським котом Васьком.
Але крім маленьких, дрібних, мов порошинки, веселих та сумних моментів лежать там і великі. Якщо це щасливий випадок –то схожий він на сяючий діамант, а якщо навпаки - на велику чорну вуглину. От і Янгол нашого малюка отримав два мішечки. Спочатку отримав він білий мішечок з радістю - і засміявся від щастя так голосно, що інші Янголи звернули на нього увагу! Адже мішечок був великий і просто сяяв з середини! Його Малюк буде щасливим, і всі добрі побажання обов’язково здійсняться! Янгол навіть змахнув крилами і зробив у повітрі сальто – ти можеш цьому не вірити, але Янголи іноді поводяться, мов малюки!
Але потім Янгол отримав чорний мішечок зі смутком - і так засумував, що навіть сьорбнув носом - один раз чи двічі – я не знаю, але Янголи іноді плачуть, хоча плакати їм суворо заборонено. Але ж мішечок зі смутком був також великим! Йому навіть здалося, що чорний мішечок набагато важчий за білий! Невже його Малюк буде нещасним? Але чому ж тоді білий мішечок такий великий? Як це розуміти? ЯНгол навіть хотів когось запитати, однак пригадав, що кожній людині смітку і радощів відведено порівну.
Янгол Малюка був зовсім юним і дуже сміливим - майже таким сміливим, як і сам Малюк! Тому він спочатку посумував, а потім знайшов вихід. Він заховав чорний мішечок подалі і скрізь носив з собою лише білий. І його Малюк був завжди щасливий. У Малюка з’явився перший зуб, але, на відміну від інших дітей, Малюк не плакав вночі, а навпаки, тихо спав, щоб на ранок здивувати новим маленьким зубиком маму й тата - це маленька сяюча порошинка з рук Янгола потрапила у його ротик. Малюк зробив перший крок – і не впав. Це ще одна маленька порошинка з білого мішечка впала на його плече. Потім Малюк сів на мотоцикла, що його давно вже приготував тато - і не впав, як багато дорослих, в першу ж хвилину, а поїхав так швидко, що аж дух перехопило! А це просто Янгол просипав під колеса камінчики щастя з білого мішечка. Потім Малюк приїхав на змагання і виграв їх - і ще на один діамант схуд білий мішечок. Малюк був щасливий, щасливими були Мама і Татко, щасливими були їх друзі і друзі їхніх друзів - адже коли ти щасливий, легко зробити щасливими інших.
Але одного разу Малюк проснувся вранці кволий – почувався він не дуже добре. Янгол вже простягнув руку по білий мішечок - але який жах! - той виявився зовсім порожнім! Янгол перелякався не на жарт – невже хтось вкрав щастя його Малюка? Він зовсім не знав, що робити, перерив всю свою комірку - але знайшов лише зовсім дірявий брудний мішок чорного кольору. Невже хтось забруднив мій мішечок? - подумав Янгол, та ледь він взяв до рук чорного мішечка, як на Малюка крізь дірки посипались нещастя.
- Ви чули, наш Малюк захворів? - казали люди, зустрічаючись місті.
- Так, він слабкий і йому потрібна операція! - відповідали інші і сльози капали з їхніх очей.
- Ви бачили Малюка? Від хвороби він неначе схуд! - турбувались сусіди і друзі.
- Нещасний Малюк! - сумно зітхали бабуні на лавці біля будинку.
- Янголе, захисти нашого Малюка! - просили Мама і Тато.
А Янгол сидів на хмаринці і тихо плакав, розмазуючи сльози по личку брудним порожнім чорним мішком. Так, чорний мішок теж був порожнім - всі нещастя, що отримав Янгол, коли Малюк народився, висипались просто на Малюка - і саме тому йому було так погано, а Янгол картав себе за необережність і плакав. Адже це погано, коли через твою необережність страждають інші, особливо ті, кого ти любиш найбільше в світі - а Янгол дуже-дуже любив свого Малюка!
А тепер-що робити? Всі радощі й смутки в обох мішечках закінчились – що б це мало значити? Він так голосно схлипував, що його відразу помітили інші Янголи - дорослі і не дуже - і всі зібрались на термінову нараду. Погомоніли трохи між собою і швидко розлетілись в різні боки. А потім почали повертатись -і у кожного на долоньці сяяла біла порошинка. У когось вона була зовсім маленька, хтось приніс більшу, а інші - просто дуже великий діамант. Янголів ставало все більше. І білий мішечок із щастям малюка поступово ставав все більшим. А Малюк поступово набирався сил і йому ставало все краще. Операція, яку зробили Малюкові, була складна. І хоча Малюкові було справді боляче, він набирався сил і терпляче витримував усі процедури-уколи і крапельниці. І навіть пігулки ковтав дуже-дуже мужньо! І з кожним днем Малюк набирався сил.
А Янгол Малюка стурбовано поглядав на чорний мішечок, побоюючись, що той теж почне наповнюватись. Адже щастя і смутку повинно бути порівну, ти ж пам’ятаєш? Але, як це не дивно, чорний мішечок залишався порожнім. Янгол трохи потоптався по своїй хмаринці, але потім спитав якогось зовсім незнайомого Янгола:
- А що буде з чорним мішечком?
- А нічого. Він же майже порожній.
- Але ж інші Янголи наповнили білий мішечок! А щастя та смутку повинно бути порівну - мене так вчили, але я не послухав. Невже це неправда?
- Правда. Але сьогодні білий мішечок наповнюється побажаннями щастя, добрими думками про Малюка, молитвами за його здоров’я. А все добре, що його нам бажають інші, наповнює лише білий мішечок.
- Тобто у мого Малюка більше не буде смутку? - зрадів Янгол.
- Буде, звичайно, адже чорний мішечок вкритий пилом зовні та зсередини. Але все це – дрібнички: недоречна хмаринка в сонячний день, краплі дощу, що потрапили на сторінку книжки, невирішена задачка з математики - адже Малюку скоро до школи! Там не буває все зовсім легко, ти ж знаєш! –і дорослий Янгол погладив маленького по голівці.
- А з моїм Малюком все буде гаразд, правда?
Дорослий Янгол лише кивнув головою та посміхнувся, а Янгол Малюка відразу заспокоївся. Адже дорослі завжди знають більше, ніж маленькі. Хто б вони не були – люди чи Янголи.

[mari]

ВОНА
Вона дуже любила життя. Часом бувало нелегко, і тоді з гіркотою проклинала все на світі, а потім посміхалася сама собі і казала: «Все одно я вистою, мене не перемогти!»
Вона жила в передчутті якийсь казки, дива, яке ось-ось повинно статися і змінити її життя на краще. Можливо, підсвідомо розуміла, що це наївно і нерозумно, але так їй було легше і цікавіше, це додавало сил. Проте зовсім не означало, що свою долю вона пускала на самоплив і пливла за течією, керуючись тим, що диво здійсниться і все буде краще. Ні. Вона - борець.

Вона вважала, що людина сама творить свою долю. І те, що кожен має в цьому житті, - це відплата за його праці. Просто іноді удача нам посміхається, і ми, як б на халяву, отримуємо трохи більше, чим заслужили, або, навпаки, ця сама удача рішуче відвертається і ми чогось недоотримуємо.

Амелія (так звали дівчину, закохану в життя) вважала себе щасливою людиною і вважала, що для кожної людини щастя - поняття індивідуальне. Для неї - це жити у злагоді з собою. І коли часом доводилося жертвувати цим згодою, дратувалася і лютувала. У такі моменти Мелі сама себе не любила. А адже це так важливо - цінувати себе.

Цей день з самого ранку не пішов. Сварка з рідними дуже засмутила Мелі. Вона не любила лаятися, а з близькими - тим більше, адже дорожче їх нікого не було. Потім вона запізнилася до університету: автобус пішов прямо з-під носа. Потім дізналася про результат контрольної, який її зовсім не порадував. І на довершення всіх неприємностей відламав каблук.

Плюнувши на останню пару, зла і нервова, з туфлями в руках, Мелі йшла босоніж по калюжах, мружачись від травневого сонечка. На вулиці настрій трохи покращився - тільки що пройшов дощик, повітря було чистим і свіжим. Дівчина йшла, дивлячись на небо, і не звертала уваги на здивовані погляди перехожих.

Додому їхати не хотілося, і Амелія попрямувала в парк. Вона любила це міс-то. Вдень тут ніколи не було багато народу, а рідкісні його відвідувачі займалися своїми справами - хтось читав, хтось слухав музику, молода мама гуляла з дитиною.

Мелі підійшла до фонтану і опустила босі ноги у воду. Дівчині стало легко і світло на душі. «Усі мої біди в порівнянні зі світовою революцією - дрібниця, - іронічно міркувала вона. - Всі обов'язково владнається ».

Амелія не помітила, скільки часу так просиділа, заглибившись у свої думки. Боковим зором вона побачила, що хтось сів недалеко від неї. Дівчина повернулася і побачила хлопця, який сидить у тій же позі, що й вона. Він був наскрізь мокрий, мабуть, потрапив під дощ, який нещодавно пройшов.

- Не холодно? - Вона сама від себе не очікувала питання.
Адже їй хвилину тому не хотілося ні з ким говорити.
- Що?! - Перепитав незнайомець, який був поглинений своїми думками.
-Не застудишся?! Мокрий весь, а ще ноги в воду засунув.
-У мене імунітет хоро-ший. А ти, що, про всі так турбуєшся? - Поінтер-рипався хлопець.
- Ні, лише про такі «безбашенних», як ти, - посміхаючись, відповіла Мелі.
-Діма. - Хлопець прото-глянув руку.
-Мелі.
-Мелі? Вперше чую таке ім'я.
-Амелія. Батьки так назвали. І мені подобається.
-Я не сказав, що мені не подобається, просто прикольно.
Вони замовкли. Кожен дивився перед собою на ллються струмені води. І обом було не так важко від цього мовчання, навпаки, легко і добре на душі.
-Слухай, - сказала Амелія,-я тебе знаю!
-От і мені здається, що ми з тобою вже давним-давно знайомі, - Діма раптово ожив. - А ти по-загально хто?
-Я - людина! - Посміхнулася дівчина-І хороший?
-Сподіваюся, так. Принаймні, хотілося б у це веріть.-Так, головне вірити.
-І казка стане реальністю, - продовжила Мелі.
-Ну, що, людина, пішли куди-небудь. Або до ночі тут просидить? - Діма Ули-бался.
-Пішли, - відповіла дівчина, закохана в життя.,.

Чим закінчилася ця історія - нехай кожен вирішить сам. Скажу одне: Амелія переконалася в тому, що казки іноді збуваються. Їй було не важливо, куди вони йдуть. Вона про-сто жила. І це головне. Лише перехожі кидали здивовані погляди на одну пару - хлопця і дівчину, які шльопали по калюжах босими ногами і, весело сміючись, про щось разговарівалі.аїні ».

[mari]

Кошеня :xlolx:
© Ira
Одного осіннього холодного ранку маленьке сіре кошеня висунуло свою голівку з-під старої порваної пачки, що валялась в місцевому парку. Оглянулось. Навкруги нікого не було, лише опале листя та безліч дерев. Тихенько мявкнуло. Та ніхто не відізвався. Ще раз, і ще. Тиша. Ні братиків, ні сестер, ні рідної матусі. Воно було тут одне. Скільки тут пролежало не памятало. У маленькій голівці пропливали лише теплі милі картинки. Згадало тепло материної шубки та смак молочка, яке воно посапуючи та прицмокуючи пило. Потім якісь руки, що забрали його з матір’ю, запхнули у пачку та понесли кудись. А потім мати кудись зникла. Воно довго її чекало. Та коли вже чекати стало не сила і дуже захотілось їсти, кошеня вирішило вилізти. Від туги воно знову жалібно мявкнуло.
У животику знову тихенько завуркотіло. Але де ж взяти їсти? Всюди холод, мокрота, вітер. Але ось якийсь приємний запах! Кошеня з останніх сил побрело у тому напрямку. Дерева, дерева, стежина, кущі. За кущами воно побачило будинок біля якого метушились люди.
Це було невеличке кафе. У ньму переважно засиджувались не дуже вибагливі та не зовсім пристойні клієнти. За будинком стояв великий мангал на якому готували найходовішу для цього закладу страву – шашлики. І хоч вони були надто пережарені та пересолені, бажаючих завжди було вдосталь. Біля мангалу височіла купа сміття. Об’їдки, шматки сала, обглоданих кісток та й всякий непотріб. Сюди і притягувало усяких бездомних собак, котів, щурів. Та й що тільки там не водилось. Від купи сміття йшов сморід перемішаний з запахом жареного м’яса.
Туди й побрело маленьке голодне кошеня. Особливу увагу його привернула невеличка кісточка, на якій ще були залишки м’яса. Кошеня зраділо. Тепер вдасться втамувати голод. Але тільки воно підійшло до кісточки та відкрило ротик, щоб посмакувати, як великий чорний кіт заступив йому дорогу та так саданув кошеняті лапою, що воно аж перекинулось.
- Це моя кістка! Геть звідси! Бо приб’ю. – блиснули злобою зелені очі.
Кошеняті набігли сльози жалю. Та що ж вдіяти? Куди йому тягатись з здоровенним котом? Воно віднайшло десь у кущах стару обглодану собаками та мухами кістку й посмоктавши її там і заснуло.
Наступний день видався не кращим за цей. Кошеняті знову нічого не перепало. Великі собаки та кішки все, що було їстивне, одразу роздирали між собою. Всі вони були подерті та подрапані від щоденних сутичок за їжу. Але інакше вижити не вдавалось. Цей день кошеня також провело без рісочки в роті. Напитись вдалось з якоїсь брудної калюжі. А перекусити окрайцем, який кинули хлопчаки, що пробігали парком. Увечері воно, блукаючи парком, знову надибало свою пачку в якій його сюди принесли. Там і заснуло. На третій день вилазити з пачки воно вже не могло і не хотіло. Пройшло ще кілька днів.
Знову прокинувшись наче увісні кошеня відчуло, що у голівці у нього паморочиться, щось наче ввижається, трусить всього. Воно вже кілька днів нічого не їло і не пило. Враз промигнула сіренька з полосками пухнаста шубка. Рідні риси.
- Мамо! Мамо, це ти?
Це було лише марення. Але саме воно пробудило його та наче додало сили, щоб далі боротися за життя. Ні я не залишусь тут! Вони всі такі злі! Навіть кісточки не дадуть. То ж і я таким буду! Кошеня знову побрело знайомою стежиною. Та було це вже не те кошеня, що з добром та надією йшло вперше шукати їжу. Тепер це було страшне, худюще, з злипшим настовбурченим, наче колючки, хутром створіння, яке на усіх дивилось хворобливо-голодноми очима. Кошеня підійшло до смітника. З маленьких груденят вирвався не мявкіт, а страшний хриплий рик. Уся звірина на смітнику оглянулась на нього і принишкла. Кошеня, мов у тумані, підійшло до найбільшого шматка м’яса і вгризлось у нього зубами. Ніхто йому заважати не посмів. Усім було лячно. Маленьке кошеня зайняло рівне місце на смітнику.
Тепер воно вже не боялось нікого. За ласий шматок їжі воно могло тепер перегризти горло навіть самому старому чорному коту. Кожного дня, вилазячи з старої пачки, де й був його дім, кошеня настовбурчувало шерсть, випускало кігті, виставляло гострі зуби і було схожим на дику кішку. Його на смітнику так і прозвали „Тигреня”.
Але повертаючись ввечері додому воно ставало знову маленьке та безпорадне. Засинаючи воно жалібно мявкотіло сумуючи за мамою та її ласкою. Воно зрозуміло, що вижити зможе лише показуючи свої гострі зуби та кігті. Собою кошеня могло бути лише на самоті.
Так минула холодна зима і почалась весна. Сніг розтанув. Пробудилась перша травичка. Кошеня вже вжилось у свою роль „тигреняти” і все важче йому було скинути цю маску залишаючись наодинці. Сьогодні він навіть образив маленьке собача, яке, як і воно колись, приблукало на їхній смітник. Та кошеня тепер було головним на смітнику і не мало права когось жаліти. На душі було важко та гидко. Воно раніше ніж звичайно повернулось у свою домівку і тихо плакало.
Раптом кошеня почуло якісь кроки. Виглянуло. По стежині йшла маленька дівчинка і щось наспівувала. Вона була така гарна і мила, що кошеня забуло, що потрібно втекти. А може й не захотіло тікати? Навпаки вилізло з-під пачки і дивилось на дівча. Вона помітила кошеня.
- Ой, яке ти гарне! – вигукнула вона. – ти чиє?
Кошеня завмерло. Притиснулось спинкою до пачки і не ворухнулось. Тікати? Та у її голосі забриніли такі добрі нотки, що кошеняті раптом сильно захотілось, щоб ця дівчинка погладила його. Було дуже страшно, та це бажання виявилось сильніше. І коли дівчинка нахилилась та простягнула руку, кошеня лише ще більше напружилось. Але не втікло. Дівчинка ніжно гладила маленьке тільце, яке ще ніколи не знало ласки. А кошеня приймаючи це тепло і добро від дівчинки заспокоїлось і солодко муркотіло.
- Ходи зі мною. Я тебе зігрію. – сказала дівчинка і взяла кошеня на руки. Пригорнула до себе. – Не бійся маленьке. Я любитиму тебе.
Кошеня вже не боялось. Воно було щасливе. Воно зуміло перебороти себе та довіритись цій маленькій дівчинці. Більше воно не хотіло бути злим та жорстоким „тигреням”. Воно хотіло лише цих теплих рук і з великої вдячності легенько тернулось носиком до її щоки.

Жостокий світ, жорстокий час. Часто щось потрібно виривати зубами. Але у кожному всередині живе те маленьке кошеня, яке чекає ласки й тепла, щоб більше не одягати грізної маски. „Я любитиму тебе”. – три слова, які найгрізнішого звіра перетворять знову у маленьке лагідне кошеня.

[mari]

Казка про Невизначеність. :write:
Жила-була на світі Невизначеність. І була вона така сварлива і шкідлива, що люди її просто цуралися. Як побачать її, так відразу ж по кущах в обхід біжать. А хто не встиг, того Невизначеність до того нетямущими роздумами вмовить, що світ людині стає не милий - сили він всі свої залишає і додому ледве ноги волочить. А Невизначеності того й треба, вона ж за рахунок чужих сил то й живе. Он як розтовстіла та розрум"янилася на чужих то прикрощах.
Ох, втомилися від неї люди добрі й почали думати, як її відвадити над народом глумитися і чим її зайняти, щоб без діла не ганяла. Думали вони думали і придумали.
- Іди-но ти Невизначеність, - сказали вони, - в ліс. Там посеред нього, на узліссі стоїть старий Дуб, так от він хвалився, що набагато сильніший за тебе. І що тобі нізащо його не здолати.
- Що?! - Розсердилася Невизначеність, - Не може такого бути! Я найсильніша на світі! А за нахабство таке, вмить Дуб у тріски розшматую! - І побігла вона до лісу, що було сил.
Прибігла, віддихалась, дух перевела й давай Дуба своїми роздумами вмовляли, про вибір розповідати, та нерішучості підкидати. А Дубу все ніпочому. Стоїть собі на вітрі розгойдується, про своє розмірковує і трелі пташині слухає.
Невизначеність злитися почала, роздулася від напруги, стала про страшні наслідки розповідати від неправильно зробленого вибору, погрозами сипати.
А час все йде, вже ніч настала, а Невизначеність не вгамовується, все своє товче. Ранок настав, а за ним і друга ніч підкотила.

Ось вже рік минув ... А картина вся та ж.
Тут Дуб і каже:
- Що ти там все щебечеш НЕ путнє. Краще забирайся до мене на гілки, та жолудів моїх скуштуй. А потім ми з тобою поговоримо.
Сторопіла Невизначеність від такого запрошення, замовкла. А потім і каже:
- Як же так, я цілий рік над тобою глумлюся, а ти мені добром відповідаєш?
- Так, що ти! Мені було цікаво спостерігати за тобою! Піди-но знайди стільки терпіння - цілий рік ходити по колу і товкмачити одне і теж! Я б так не зміг! Поважаю я тебе, за твою наполегливість і бажання досягти результату. Загалом, ти отримала, чого хотіла - добилася моєї уваги і поваги і отримала взамін визнання. Так чого ж ти тепер хочеш?
Невизначеність розгубилася ще більше:
- Мені ніколи не казали настільки прекрасних слів. Я навіть не знаю, що й думати.
- А ти не думай. Просто залізай до мене, поговоримо, а все інше саме розрулиться - чого треба в житті, то складеться, а чого не треба, то розкладеться.
- Невже все так просто? - Засумнівалася Невизначеність.
- Майже. Є один важливий секрет, - і Дуб хитро посміхнувся.
- Який? - Пожвавішала Невизначеність.
- Треба зрозуміти, чого ти хочеш, і захотіти цього ще більше. Ось зараз, ти чого бажаєш?
- Ну, ну ..., - зам'ялася Невизначеність, а, набравшись сміливості, випалила:
- Хочу з тобою подружитися!
- Зі мною?! Подружитися?! - Дуб навіть зрадів. - Немає нічого простішого! А щоб нам завжди з тобою було цікаво, будемо розповідати один одному усі новини, що зустрілися нам на шляху. Я високий, мені добре видно, що робиться в небі, а ти ходиш по землі і знаєш, що відбувається там. Тому нам завжди буде, про що поговорити і що обговорити.
- Я згодна! - Зойкнула Невизначеність і заплескала від радості в долоні.
Так вони й зробили. Їхня дружба зростала з кожним днем. Їм ставало все більш цікаво одне з одним і вони вже не пам'ятали, як же вони жили без цієї дружби. А люди навколо дивувалися і ніяк не могли зрозуміти, як вони такі різні змогли на стільки сильно подружитися, що стали нерозлийвода.
Минув рік. Рік дивовижних подій і приємних несподіванок. Невизначеність перетворилася на Ту, Що Завжди знає, чого хоче. До того ж вона покращала, стала доброю і чуйною. І люди тепер вважали за щастя зустріти її на своєму шляху і поговорити з нею. Вона навіть стала вважатися талісманом удачі, так як люди стали помічати, що після спілкування з нею у них з'являлися сили, виконувалися найзаповітніші бажання і їм хотілося радіти життю. Згодом Дуб запропонував їй поселитися під його могутньою кроною і Та, Що Завжди знає чого хоче з радістю погодилася. Тепер вони разом слухали по ранках пташині пісні, годували білочок, зустрічали світанки і проводжали заходи. Їхня дружба давно вже перетворилася на щось більше, світле і ніжне. І в теплих променях цього Почуття жваво підростали молоді дубки.
Кожен день Та, Що Завжди, знає чого хоче дякувала Життю за те, що воно допомогло їй перетворитися з Невизначеності в Прекрасну, Щасливу і Сміливу Знаю, Можу, Хочу й Роблю. Вона знала, що попереду її і тих, хто був з нею поряд, чекає ще безліч прекрасних подій і була впевнена, що вони всіх їх перетворять в Казку і Радість! »