- | +
- ВОВЧИК
Як, ви не чули про Вовчика? Не може бути, про Вовчика чули всі. Коли Вовчик виходить гуляти, все живе намагається уникнути його гострого погляду (про гострий погляд - це він сам придумав). Навіть бабусі нашого двору – баба Оля, баба Галя, баба Валя і баба Міля – скоренько підхоплюються з лавочки і біжать у магазин по хліб або у сусідній двір до баби Лілі. «Таке мале, а таке збитошне!» - це вони про Вовчика.
Ім’я Вовчик він сам вигадав. Мама називає його Володиком, тато – Володимиром, сестра – малим негідником, а весь двір – хуліганом. Сам же він на себе каже: Я не Вовка, я Вовчик – грр!!! (оце «грр!» - улюблене його слово). На прогулянці Вовчик – ну і ми з ним, ми ж друзяки! – грається тільки у війну і «хто краще стріляє». Навіть м’яч у нього не літає даремно – обов’язково куди-небудь чи в кого-небудь поцілить. А що вже говорити про водяні пістолети, рогатки чи сніжки. Дівчата, як побачать Вовчика, одразу пищать і втікають. Хоча… так їм і треба, вони ж дівчата! А от ми – ми хлопці! Ми ого-го! Ми за Вовчика стіною!
Боявся Вовчик тільки одного – великого сторожового собаку Петроса, котрий належав нашому двірнику. Про це також знали всі, але мовчали – сваритися з Вовчиком якось не хотілося. А сам він пояснював: «Я ж Вовчик, а вовки собак не люблять». Та і Петрос, хоча був дуже веселий і дружелюбний, чомусь Вовчика не любив і завжди на нього гарчав. Може тому, що колись Вовчик причепив до двірникової мітли петарду?
Цього літа з Вовчиком сталася історія, про яку ще довго говорив наш двір (моя мама каже, що баба Валя, колишня акторка театру, це спеціально придумала). Я в той день не гуляв, сидів вдома зі страшенним нежитем (моя мама каже, що не треба було стільки морозива їсти), тому доводилося лишень із заздрістю виглядати з вікна і дослухатися до шуму вулиці. Так от, десь по обіді, коли дітлашня спала по своїх квартирах, старші ще не повиходили, а дорослі були на роботах, одним словом, коли двір був пустий-пустісінький, Вовчик вийшов погуляти. Йому було, мабуть, нудно самому, бо спочатку дзенькнула і розлетілася лампочка над першим під’їздом, потім голосно занявчала кицька баби Галі, а за нею заскавуліла такса баби Олі, потім щось заторохтіло, потім щось загрюкало. Я очікував звичного продовження, коли всі чотири баби – Оля, Галя, Валя і Міля - виходили на балкони і в один голос лаяли Вовчика і всіх нас заодно. Але замість того почувся страшенний гавкіт і гарчання, а за ним – крик і тупіт ніг. Тут я вже не витримав і сам вибіг на балкон. Що я побачив? На височезному дереві посеред подвір’я сидів… Вовчик, а під деревом заливався гавкотом Петрос. Блідий Вовчик з усіх сил вчепився в гілку і гукає:
- Мама! Мама .
Звісно, що ні його мама, ні тато, ні навіть противна старша сестра прийти не можуть – всі ж на роботі! А Петрос, мовби зрозумівши, що допомоги Вовчик не дочекається, гавкає і гавкає, аж підстрибує.
- Рятуйте! - ще голосніше кричить Вовчик.
І тут відкриваються двері, і з кожного під’їзду виходить баба: баба Оля з першого, баба Валя – з другого, баба Галя і баба Міля – з третього:
- А! попався!! Наш Петрос вовка вполював! Молодець, песику!
А Вовчик як почне проситися:
- Поможі-і-і-іть! Заберіть собаку!
- Я б забрала, але ніколи мені, мушу кицю свою лікувати – якийсь хуліган їй хвоста дверми прищемив, - сказала баба Галя і зібралася йти.
- Я б забрала, але не можу, мушу таксу мити – якийсь лобуряка її фарбою облив, - сказала баба Оля і собі відвернулася.
- Ой, біжу я лампочку нову до під’їзду купувати, а то якийсь шибеник знову розбив! – заметушилася баба Міля.
- І я піду, а ти, Петросе, постережи Вовчика, поки батьки з роботи повернуться. Може за той час він щось важливе згадає, - додала баба Валя, і всі чотири баби повернулися, щоб йти. Тут Вовчик як закричить, як заплаче:
- Стійте! Не йдіть! Заберіть собаку! Я більше не бу-у-уду-у-у!
- Що не будеш?
- Лампочки бити! Таксу і кота мучити! Не йді-і-і-іть!
- А хто в нас сніжками взимку кидався?
- Не бу-у-ду!
- А хто мою внучку ображав?
- Не бу-уду!
- А хто лампочки бив і двері ногами відкривав?
- Не бу-у-уду!
- Гав-гав-гав! – (це вже Петрос!)
- Не бу-у-у-уду-у!!
Бабусі зупинилися, переглянулися:
- Ну що? Дамо вовкові шанс?
І тут я почув таке, чому б нікому не повірив, якби не чув власними вухами. Вовчик шморгнув носом і тихенько сказав:
- Вибачте, будь-ласка…
- Га??? – сказали в один голос баба Оля, баба Міля, баба Галя і баба Валя. – Бачиш, хлопче, старенькі ми стали, не дочуваємо.
- Вибачте мене, будь ласочка, я більше так не буду, – голосно і чітко, хоча гугняво від сліз, повторив Вовчик.
І тут раптом сталося диво. Петрос, який до того не замовкав ні на мить і аж підскакував, намагаючись вхопити Вовчика за ногу, раптом замовк і діловито кудись потрюхикав. Баби взяли собі свої незмінні торбинки на хліб і, усміхаючись, пішли у бік магазину. А самотній зарюмсаний Вовчик почав мовчки злазити з дерева. Тут я вже не витримав: нежить нежитем, але ж друга треба підтримати!!! І побіг на вулицю
- Вовчик! Вовчик! – закричав я ще від під’їзду. – Во-о-о-овчи-и-ик!!
Той зупинився, похмуро подивився на мене і раптом сказав:
- Я не Вовчик, я Вовка. І не кричи, он діти сплять. – І кивнув головою на тьотю Нелю, яка вивозила з під’їзду візочок з малою Нікою. – Ходи, краще, поможемо.
Я стенув плечима і поплентався за Вовч.. ой, тобто Вовкою. Ще візочків мені бракувало! Але друг є друг! Як треба то треба!
