Історія перша. Марчик.
Дитина дуже бажана і очікувана. Зробила тест ще до затримки - друга смужечка ледь помітна, але ж є. Я дуже зраділа, а чоловік ще більше :)
Потім була вагітність з токсикозом, тонусом і таким всіляким не страшним, але малоприємним. В 34 тижні раптово розболівся живіт. Моя лікарка сказала, що це перейми і потрібно в пологовий. Я побоялась, якщо народжуватиму тепер, то дитина буде недоношеною, а тут їй навряд чи зможуть чимось допомогти. Тому повезли мене в Тернопіль до чиєїсь там знайомої лікарки. Вона мене подивилась, положила до себе в відділ де мене 2 тижні "закріпляли". Певно "недозакріпляли", бо по дорозі додому, десь В Теребовлі з мене добряче полилось. Поїхали назад, "ті ж самі гості...". Лікарка сказала не панікувати, написала цілий список медикаментів і оприділила мене в пологове відділення, а сама пішла додому, бо ж її робочий день закінчився, а мої "хождения по мукам" почались. Води продовжували відходити, легкі, але відчутні перейми цілу ніч, страхи (як мій малюк без вод, чому так мало ворушиться), майже ніякого розкриття. Було дві зміни лікарів, я всіх "діймала" запитаннями, а мені лише відповідали, "якщо кажуть не родити, то не родити"
. Наступного дня моя лікарка була занята на операції, тому мені вкололи "Сон", щоб набралась сил і відпочила. Анестезіолог привів криворуку практикантку, яка "трохи не попала", не поспала я тоді, а тільки корчилась від болю в поперику.В 17 годині, 10 годин після того як перестали відходити води, зявилась лікарка, впустили до мене чоловка, підключили капельницю. Почались справжні і дуже болючі перейми. Чоловік дуже допомагав, робив масаж, підтримував і намагався розважати :) Трохи пострилала на фітболі, а потім ледь встигла в родзал, де за дві потуги народилось моє жабенятко - 2600 і 45см росту. Закричав відразу, але мені не дали його, а тільки чоловікові трошки на руки :) А потім було довге шиття майже без знеболювального, але це вже не сюди :)
