З наближенням дня народження синочка я, як і багато матусь, часто дуже хвилювалася за пологи, бо перший раз. Скрупульозно шукала інформацію про те, як поводитися при пологах, як знеболюватися і т.д. (досі не все прочитала з того, що планувала). Але мушу сказати, що не було постійного панічного страху, бо я ще проникалася позитивним досвідом інших матусь (із їх розповідей), згадувала, як одна мама багато років тому розповідала мені, що дискомфорт при пологах – це ніщо порівняно із щастям материнства, а також багато для себе я взяла із занять у нашій Школі материнства, що створило навіть якийсь такий ефект спортивної зацікавленості у пологах – цікаво було спробувати на практиці те, що я знаю. Коротше кажучи, настрій перед пологами був мінливий.
Підходив до завершення 40-ий тиждень вагітності. Лікар сказала, що якщо через тиждень (кінець 40-го тижня) не народжу, то будемо щось думати. Потім наступив 41-ий тиждень – «якщо до понеділка не народиш – приходь в понеділок, будемо колоти фолікулін». І почалися пошуки та скиглення в інтернеті на тему того, що таке «фолікулін» - чи то не стимуляція? Стимуляції я ужасть як не хотіла. Дочекалася я того понеділка, телефоную до лікарки в обід і запитую, що робити – каже, що сьогодні й так вже буде пізнувато мені починати якісь там процедури. Я нила про те, як я не хочу стимуляції, тоді вона дозволила зачекати ще до кінця тижня. Я зітхнула з полегшенням і давай шукати способи самостійної, не медикаментозної, стимуляції початку пологів. Малюк не хотів виходити. Ще один тиждень заходив за горизонт.
Була одна прекрасна субота і я вирішила поприбирати вдома, попилососити коврики та м’які меблі. Поки я, бєрємляна женьчина, трудилася, мої мама і чоловік сиділи і ляси точили. Всім було зрозуміло, для чого я себе мучу. Я їм майже не дозволяла допомагати мені. Ввечері полягали спати, все як звичайно.
Близько 2-ї години ночі я прокинулася від ниття в животі. Помітила, що це буває якось періодично. Почала записувати час. Записи досі збереглися на моєму iPod’і – перший запис був о 1:46. Записуючи далі відмітила, що ниття виникає з періодичністю в 3-4 (!!!) хвилини – яких там 15-20 хвилин, «заявлених виробником»?! Думаю – воно. Почала періодично поверхнево дихати. Чоловік вже не спав, я пояснила свої підозри. Через 1-2 год. ще більше впевнилася в тім, що таки скоро зустрінемося з малятком. Ледь наважилася подзвонити лікарці, з якою домовлялася про пологи. Вона дала вказівки. Почали з чоловіком збиратися. Пішла у ванну – себе «приводити в порядок». Написала мамі записку приблизно таку: «Ми поїхали по хлопчика. Якщо це не «ложная трєвога»» (не могла згадати, як буде українською «ложная». Записка в мене ще збереглася). Мама тим часом спала в кухні (бо квартирка маленька, а у мами хропіння – як в трактора). Непомітно для мами ми вийшли з дому. Викликане нами таксо приїхало, але стояло біля під’їзду у протилежному кінці будинку - як на зло. Я стояла з клунком між колінами біля нашого під’їзду, часто дихала в перейми, а чоловік пішов надоумлювати таксиста і змусити його під’їхати до нас.
В приймальному відділенні ми виявилися не в тему приїхавшими для медсестри старшого віку. Вона невдоволено бурчала, частково займалася нами, а частково – своїми справами. Потім зателефонувала і сказала, що «йди сюди… бла-бла-бла… я ніяк не можу поспати». Прийшла молода медсестра. Анкетувала нас доооооооооооооооооовго. Я поглядала на годинник, дихала перейми, все менше залишалося бажання контролювати час. Під час одного із перших дихань медсестричка запитала, чи мені зле, а я кажу, що ні, то я так перейми дихаю і все поки що нормально. Я подзвонила до лікарки, передала трубку медсестрі, вони поговорили. Перевдяглася у їхнінську сіреньку сорочку. Нас оформили і відправили чудо-ліфтом у пологове відділення.
Пологовий зал №3. Кушетка і тумба з апаратом для контролю дихання маляти, крісло з ногозадиралками, вмивальник, якась тумбочка (чи столик – не пам’ятаю), «табуретко-псевдоунітаз» (чомусь так і не дали скористатися, хоча воно начебто мало бути призначеним для народжування сидячи). Чисто, просторо – є де ходити під час переймів, як навчала нас Іванна Євгенівна. Було прохолодно, ще й від хвилювання трусило. Це приміщення зустріло не одну дитинку, а тепер тут ми оселилися на кілька годин, щоб зустріти нашого довгоочікуваного малюка – типу вписати ще одну сторінку в історію пологового залу. Із вікна палати було видно плакатик, котрий висів якось там на деревах – ще до нас якийсь романтичний татусь написав для своєї коханої «Дякую за синочка!» :)
Забобонів не люблю, але розплела косичку, щоб до мене ніхто зайвий раз не чіплялися та не псували настрій.
Далі – фрагменти з пам’яті: перейми посилювалися, я нила, дихала широко розкритим ротом (так мені здавалося, що менше відчуваю дискомфорт переймів), спершись руками в ліжко-кушетку хитала тазіком з боку в бік; чоловік масажував мені поясницю, та так, що крім переймів відчутно ще й біль від «масажу» (треба було би йому перед цим повчитися-потренуватися, але ж ні…), а я й слова не могла мовити, лише між переймами намагалася пояснити, як він має діяти, та схоже мені не вдавалося. Одного разу акушерка прийшла, трошки помасажувала мене і я підтвердила, що так-так, саме так слід робити. Час від часу приходила лікарка (приїхала вже на той час) і запитувала про моє самопочуття, переводила мене на адське крісло з ногозадиралками, перевіряла розкриття шийки матки. Розкриття йшло добре. В піки переймів я думала, що ніколи більше не піду народжувати, хіба що КР, а коли перейма спадала, то такі думки як рукою знімало. І так повторювалося кілька разів. Та все ж одного разу попросила знеболювальний укольчик – анальгін вроді. Попередньо я запитала, як це може вплинути на мою чутливість і на самопочуття дитятки. Мені здалося, що він мені трохи допоміг.
Не пам’ятаю, на якому етапі, але був прокол плодового міхура – я просила цього не робити, але ж нє! Води виявилися зеленими. Коли мені сказали, що розкриття майже повне – мені почали капати окситоцин. Я спробувала протестувати – на мою думку не зважили. Потім потуги – стоячи почала відчувати, як зсередини давить на низ. Повідомила про це лікарці – і почалося моє активніше кочування ліжко-крісло-ліжко-крісло… Ото було лежу на ліжку – кажуть переходити на крісло, а в мене якраз потуга почалася, тому прошу зачекати, бо не можу ж я йти під час потуги. Перечікую – тоді йду до того крісла. А на нього вилазити ох як нелегко в такому стані, ще й табуретка-«сходинка» хитається – впасти можна було легко! Мені якось допомагали викарабкуватися туди.
Незадовго після початку потуг я попросила чоловіка вийти в коридор, але ж яка халепа – двері то ніхто не закрив, а я не мала сил і не наважувалася попросити про це. Там ще ж така ситуація, що коли лежати на ліжку, то ногами – в напрямку дверей, а крісло на цьому проміжку простору ледь-ледь прикривало «вид» з коридору на «найцікавіше».
Потуги були для мене важкими, бо постійно здавалося, що в легенях замало місця для повітря. Цей період тривав шось там близько 2-х годин вроді. Пам’ятаю, як я запитала в лікарки, скільки часу ще приблизно все може тривати, а вона каже, що десь півгодини, потім дивлюся на настінний годинник – а вже давноооо минуло тих півгодини.
У якийсь момент я порахувала, що біля мене було штук 5 медичного персоналу!..
Далі – мені тиснули на живіт – то одна лікарка, то дві. Мені крикнули: «Та ж задусиш дитину!». Панікую – ні, я не задушу, я його стільки чекала!!! не задушу!!!. Плачу, кричу… Прослуховують то апаратом, то трубочкою дихання дитини. Сповільнюється, потім нормалізовується. Ненавиджу себе – тужуся і дихаю жахливо! Акушерка (чи то медсестра) протирає моє обличчя мокрим рушником. Кричу: «Я більше не можу!». Пшикають чимось – різанули – кричу…
Не пам’ятаю чітко послідовності подій. Була думка, що мені вже байдуже, як усе завершиться.
Раптом на моєму животі – хляпсь! - опиняється хтось маленький, червоно-фіолетовий, слизький, теплий. АЖ НЕВІРИТЬСЯ! Це один із найяскравіших спогадів про пологи! Хочу торкнутися до нього руками, а чи торкнулася – не пам’ятаю.
Мовчить. Через кілька секунд його забрали. А я так мріяла – багато разів в умі прокручувала – як я буду біля вушка маляти промовляти молитву… «Чому він мовчить???!!!». Спочатку нічого не кажуть, потім – якісь заспокоєння. Шум якоїсь техніки. Шепочу, молюсь-молюсь-молюсь… Здалося, що на цьому і завершилося моє материнство, так і не розпочавшись… Де ж крик моєї дитини? Ридаю. Чоловік опинився поряд, гладить мою голову, заспокоює. Чулися якісь слабкі квікання з того боку, де люди у білих халатах оточили нашу дитинку. Пройшла вічність, поки я побачила, що ліворуч стоїть мій чоловік і тримає в руках згорток, у якому – наш хлопчик!.. «Піднеси до неї, щоб вона його поцілувала»... Маленький такий, з білими цяточками на носику… Потім його забрали від нас.
Мене шили, я нила. Показали плаценту – некрасиве видовище. Повідомили, що хлопчик все-таки переношений, що шийка матки в мене ціла.
Потім нас залишили з чоловіком приблизно на 2 години. Трохи була біля нас котрась із акушерок – не пам’ятаю, чому. Може просто для візуального контролю мого самопочуття.
Там і тоді я вирішила, що хочу колись зробити другий підхід…
Коли притягли каталку – я була в шоці, що на неї треба перебиратися без якоїсь там автоматизації. Ледве перебралася із сторонньою допомогою. Мене везли по коридору – вперше у житті, як в кіно. Зупинилися перед ліфтом. Чекали. Тим часом акушерка сказала комусь, що там хтось має принести сир і сметану – купують собі, хто хоче, а ми з чоловіком їй давай розповідати, що ми теж купуємо не в магазині, а в однієї тьоті на ринку. Це ж у мене ще й вистачило самопочуття на такі розмови :)
Після того, коли я трохи оговталася в палаті, я відправила СМСки кільком людям, серед котрих моя приватна лікар ( я ій подякувала за її роль у цій події, а вона у відповідь мене привітала) і друг В., якого дуже поважаю, а також подзвонила мамі і найкращій подрузі (вона народила свого малюка майже за 2 місяці перед тим).
А далі були 4 дні у чарівному будинку, та це вже інша, зовсім післяпологова історія. Якщо коротко – моє дитятко спочатку не було зі мною, а я вешталася депресивно по коридору; чіплялася до медсестер і до лікарки в коридорі та у палаті й просила, щоб мені віддали мою дитину; відчувала себе позбавленою найбільшого в світі щастя; багато плакала; думала, що від мене приховують якусь проблему; синочка годували сумішшю, перш ніж дозволили прикласти до грудей наступного дня (все-таки я вже майже 6 місяців успішно годую груддю, хоча на всякий випадок ми купили мол.суміш, але так і не бралися за неї – колись віддамо для діток, у яких немає мами). Вперше встати з ліжка мені допомагала чорнява молода симпатична сонце-медсестричка (3-ій поверх) – дуже хочеться передати їй привіта, але не знаю, як, і не знаю її імені. Я не пожалкувала, що не була одна в палаті (як мріяла) – були ще чудова матуся Надійка її друга крихітка-донечка.
Ми народили Святославчика за 8 днів до мого Дня народження об 11:50 – найкращий у світі подарунок :o
П.С. після описання своєї історії (минуло кілька тижнів) я ще кілька разів згадувала різні деталі, які можна було б додати, але так і забула це зробити. ну але то такоє. ще маю що детальніше розповісти про перебування в чарівному будинку. може колись і це опишу.
