Моя історія дуже позитивна:
Після лукції у школі материнства, я була налаштована, що пологи - це справа з нелегких, що буде важко, але найважливіший результат - Боже створіння, яке ти виношуєш під серцем, синочок чи донечка (нам сказади, що буде донечка). Все ще мріяла про партнерські пологи, та мій чоловік не казав мені так, чи ні....думав. Та я була психологічно налаштована, що все буде добре, що Бог мене не залишить...
Аж ось, ще до назначеного терміну, в мене підноситься тиск і мене кладуть у лікарню, але оскільки в патології не було місця, мене кладуть в передродову обсервацію. Там мене остежують і мій стан нормалізується, але лікар каже, що переводити не потрібно, бо маю скоро народжувати. Я то думала скоро- це десь 2 тижні, ну думаю...не витерплю (крики рожаючих чую кожен день, хочеться скоріше вже народити і покинути ці стіни)..Десь на третій день відчула ниття живота і одразу ж запитала свого лікаря (з якою я попередньо домовилась про пологи, добре що вона завідуюча, а то могла і не бути в цей день). Вона мене оглянула і сказала: "Добре що ти звернулась...будеш народжувати!", а я перепитала: "Коли? Сьогодні?" Немогла повірити, що ось ...час прийшов. Одразу подзвонила до чоловіка, який все таки вирішив мене підтримати і погодився бути зі мною під час перейм. Ось почалися в мене перейми, спочатку біль не була сильною, я ще жартувала з чоловіком, а потім - все сильніше і сильніше... так що вже було не до сміху (правда дихання помагало). Цей час , надиво, дуже швидко пролетів імені сказали... треба вести в родзал. Я не могла повірити своїм вухам... так швидко!!
А мій лікар пішла додому...не думала , що так швидко в мене все пройде, тому я трохи хвилювалася, що вона не всигне прийти , але мене заспокоїли, вже прийшла. Ось і настав час тужитися..спочатку не виходило ніяк, аж піля того як чоловік пояснив, все вийшло... і я побачила моє сонечко, мою донечку...НЙДОРОЖЧУ В СВІТІ, вірніше почула, а потім побачила і відчула!!! Оце було Щастя!!! Незабутня мить!!!!!
