Глобальні оголошення!



Невигадані історії

Re: Невигадані історії

Повідомлення Liljondr » 17 березня 2013, 04:07

11. Кара чи дар Божий?

Зображення

Мене щоранку нудить. Але бути вагітною я не можу! По-перше, у мене вже є двоє дітей, і Господь просто не може не знати, що мені їх цілком вистачає. По-друге, я тільки недавно розлучилася з чоловіком, і третя дитина мені зараз абсолютно не потрібна, тому що вона не його. По-третє, народжувати треба тільки від коханих, а я не люблю нікого, крім мого колишнього чоловіка. По-четверте, лікар після другого кесаревого розтину говорила, що у мене тепер все настільки вшито, що вирости дитина там просто не зможе. Але ж нудить! Сьогодні 3 січня. Зранку просто немає сил встати. І нудить! Навіть не знаю, що гірше: безсилля чи нудота. Все, йду до лікаря сьогодні. Збиралася напівзігнута, намагаючись дихати через раз, їхала в таксі з трьома зупинками і трьома пакетами. Водій розуміючи посміхався. До лікаря зайшла як на розстріл…

| +
Я вагітна! Але ж цього не може бути! Лікар втішає тим, що дитині розвиватися ніде і швидше за все вона загине ще до 2 місяців. Чекаю. Реву. Безвихідь. Пам'ятаю, як чекала, носила, народжувала перших двох своїх дітей. Вагітності були нелегкі (або я така невдала), але такі радісні і бажані, а друга вагітність була ще й довгоочікуваною. Як же я насолоджувалася кожною хвилинкою, намагалася насолодитися, закарбувати все в пам'яті... Купувала речі, іграшки, пустушки... В перший раз була ще студенткою і не усвідомлювала й половини того, що відбувалося, а другу вагітність плекала і пестила щосили. Я любила своїх малюків і чекала.

Поїхала в храм. Плакати вже просто втомилася. Пішла до священика (ходжу до нього на сповідь і просто поплакатися), розповідаю про свою гірку долю, вмиваюсь слізьми. Чекаю, що ось зараз він пошкодує мене і все вирішить. Завжди так було, приходила в сльозах, а йшла окрилена. Розумію, що на аборт не дасть він дозволу, але якось і вирішить все. Він втішає, шкодує, а мені так шкода себе, що я ще дужче розходжуся. І тут священик раптом грізно так говорить: «Це що таке! Квартира своя, машина, батьки є, друзі, я допоможу завжди. А вона ще реве і нарікає! А ну-бо припини!» Від несподіванки я одразу перестала плакати (спасибі священику за терапію) і «включила» голову. Пішла додому, втішаючись тим, що лишилося лиш 1,5 місяці, які лікар мені обіцяв.

Сьогодні 9 тижнів. Сил немає від нудоти, сліз, думок про дітей і колишнього чоловіка, який тепер вже точно не повернеться. Зважилася – йду на аборт. Мама підтримує: не треба обділяти старших, адже треба їх виростити гідно, одягнути, вивчити, щось дати їм в житті... Третя дитина буде тільки тягарем всім нам. Подзвонила подружці, розповіла, поплакалась, повідомила про своє рішення. Вона спробувала відрадити, але я глуха! Я все вирішила! Я НЕ ХОЧУ!

Ранок. Черга жінок. Посміхаються, жартують, щось шепочуть. Я просто дивлюся на всіх і намагаюся не думати. Зайшла жінка, після неї піду я... У кишені халатика завібрував телефон. Дістаю − моя Маринка, подружка. Відкриваю смс і блідну майже до непритомності: «Давай, йди. Зараз твоїй дитині руки-ноги відривати будуть, щоб потім тобі і старшим дітям було добре!» Вийшла медсестра − за мною! Ноги ватяні, навіть встати не можу. На обличчі щось таке, що медсестра викликає наступну після мене, а мені каже: «Додому йди». Ще близько години сиджу – ні на що немає сил. Потім на ватяних ногах йду додому.

Я вагітна… Сьогодні вже три місяці. Це маленьке життя таке чіпке! Воно абсолютно не зважає на те, що ніде розвиватися і на слова лікаря. Просто обурливо! Радує лиш те, що мене вже не нудить. Я почала просити Господа, щоб він не дав мені доносити цю вагітність. Батько цієї дитини − людина, з якою я зараз живу. Я не люблю його, а просто терплю, тому що він радий дитині і чекає її, тому що обіцяє любити свою дитину і ростити моїх. Не те щоб не вірю, але якось це слабо втішає і зовсім не радує. Чому ж так нерадо!

Березень. Прийшов колишній, просить прийняти. Пораділа. Моє жіноче єство задоволене − він все-таки прийшов просити про це. Сказала про вагітність, чекала вибуху. Він не зрадів, але теж обіцяв ростити і любити. Вирішила подумати. Чоловік кинув двох своїх дітей, то де гарантія, що не кине потім трьох? Що буде любити мою дитину? Я її не люблю, а чужий дядько буде? Той, який вже один раз зрадив… Вирішила запитати у колишнього про гарантії. Краще б не питала. Вигнала… В засмучених відчуттях пішла в магазин для вагітних і набрала купу одягу для себе. Я такий чарівний пузатенький Карлсон! Хоч це радує.

Я все ще вагітна. Я все ще молю Господа, щоб я не доносила, щоб десь сильно впала, адже березень, ожеледь... Але поки всі мої молитви не почуті.
Вже квітень. Я була на УЗД. Чекаю хлопчика. У мене вже є хлопчик. І дівчинка. Я їх люблю. Я не зможу любити ще одного. У мене просто не вистачить на це сил, душі, серця. Діти запитують про дитину і чекають її появи. Трохи ревнують, питають, чи буду любити їх потім. Дурні! Тільки їх і буду, а цю дитину не зможу. Дітей треба народжувати від коханих чи не народжувати зовсім. Тому що їх треба любити, а як любити дитину, батька якої ледь терпиш? Я не можу. Я не люблю. Я не хочу. Я все ще молю про те ж. А маленьке життя чіпляється за мене і росте, неначе на зло мені.

Травень. Ось подумала: може, народити і віддати? У дитячий будинок не зможу, звичайно. Але знайти бездітну сім'ю можливо. Вирішила до ладу обміркувати цю ситуацію. Пішла в кав'ярню, сіла за столик. Прийшла подружка, сіла поруч. Струнка, добре одягнена, гарненька. А я бегемот! На мене ніхто не дивиться, я товста і страшна! Коли ж це скінчиться! Я втомилася. Мені важко дихати, я погано сплю і постійно хочу пити, набрякають ноги. Віддам в добрі руки, вирішено.

Літо це як страшний сон з лікарів, збережень, прибавок і набряків, а ще спека і спрага! Втомилася, хочу народити вже. Думаю, мене розуміють всі, хто пройшов через останні місяці. Сплю сидячи − якась вена пережимається, коли лежу. Все ще благаю про те ж − про втрату. Але вона все ще не почута.

Сьогодні друге вересня. Завтра у мене операція. Завтра я стану вільною, майже стрункою і зможу спати лежачи. Ура!
Третє вересня. Світла операційна, крапельниця, лікарі за ширмою. Потім біль, дали ще наркоз, я полетіла… Смутно пам'ятаю маленький клубочок на грудях, щось намагається цмокати. Ніяких емоцій. Чую голос лікаря: «Хлопчик, 4,300 кг, 56 см». Сплю. Опівдні − мені добре! Я сплю, зрідка прокидаюся, п'ю і сплю знову. Чую дитячі крики, з жахом чекаю, що мені теж принесуть. Але мені не несуть. Сплю. Привезли сусідок, теж прооперували. Третя година дня. Їм принесли дітей, а мені − ні… Сплю.

Вечір, половина восьмої. Мої сусідки годують вже другий раз, а мені не несуть. Вирішую проявити занепокоєння і прошу медсестру пояснити, де мій син. Вона обіцяє дитячого лікаря хвилин через 10. Чекаю. Прийшла дитячий лікар. Спокійно розповіла мені, що по дорозі з пологового залу в дитячий у мого сина почалися судоми і зупинилося серце. Його реанімували. Зараз він під апаратом. Прогнозів немає, потрібно чекати, чи доживе до ранку. Тупо слухаю і розумію тільки, що Господь мене почув! Ще розумію, що я цього вже не хочу! Я раптом усвідомлюю, що люблю, шалено люблю мою крихітку, мою кровиночку, моє маленьке, вистраждане, майже віддане і покинуте мною дитя! Я його люблю!

Питаю дозволу побачити ляльку і запросити священика, щоб охрестив малюка. Мені все дозволяють, розмовляють зі мною як з ненормальною. Йду в дитячу кімнату. З другого поверху на четвертий, курячим кроком і вчепившись в сестру, щоб не впасти, тремтячими після операції ногами. Йду повільно, весь цей час я реву і молюся, молюся так, як ніколи ще не молилася. Я прошу Бога про одне: залишити мені мого сина, не забирати його, якщо не забрав під час вагітності. Я так каюся, що не любила, не чекала сина, що молила про його смерть. Я так люблю його, Господи! Не забирай його у мене зараз! Залиш його мені! Він мені потрібен! Я не зможу без нього!


Дитяча реанімація. Прозора ванночка. У ній маленький голенький малюк, весь обвитий трубочками. У голівці катетер, на пальчику якась штучка ловить стукіт серця мого малюка. Гладжу маленьку голівку, липкі волосинки, беру в долоню його маленьку ручку. Господи, прости мене, дурну, і залиш мені мого сина! Приїхав священик і охрестив Олексійка, мій Божий дарунок. Я молюся про його життя…
Шоста година ранку. Сповзаю зі свого ліжка і йду в дитячу кімнату. Іду і не знаю, що почую: живий чи помер... Він живий! Він спить, монітор показує, як б'ється його серце. В 11-ій ранку його відвезли з пологового будинку в дитячу лікарню, в реанімацію. Потім я дізнавалася від сестри і батька моєї дитини, що син пережив третій день, а отже, буде жити. Потім дізналася, що УЗД головного мозку показало, що основні функції не постраждали, тобто моя дитина буде ходити, чути, говорити! А близько 70% діток після таких травм або не виживають, або стають «рослинами».

Нам пощастило. На восьму добу з реанімації мою радість перевели в палату і мене поклали з ним. Через 9 днів після народження я змогла нарешті взяти на руки мою дитину. Син ще місяць буде з катетером, ще місяць нам лежати в лікарні, робити уколи, пити таблетки... Але я щаслива! Мій малюк живий, я люблю його! Ми разом!

Нам вже 4 роки. Я дивлюся на мого сина, він збирається з татом в гараж міняти колеса на машині. Я згадую його радість від нової іграшки, від яскравого сонця, від посмішки сестри, від гри з братом, від катання на гойдалках з татом, від мого поцілунку... І з жахом думаю, що всього цього могло не бути. Не тому, що він міг померти при пологах, а тому, що я готова була зрадити його з самого початку. Напевно, Господь так дав мені зрозуміти і відчути мою дурість, відчути безмежну любов до сина і потрібність в цій дитині. Спасибі Йому за це. Я щаслива, що Господь не дав мені зробити помилку, що потім не забрав у мене дитину, а тільки допоміг зрозуміти, як син важливий для мене. Я найщасливіша мама, тому що кожен ранок бачу очі мого малюка, моїх старших дітей і розумію, що нічим не обділила їх, а тільки навчила, що чиєсь життя важливіше нової речі або дорогого телефону. Я намагаюся дати і речі, і телефони, і багато іншого, але цей урок − урок важливості чужого життя − буде для нашої сім'ї найголовнішим і незабутнім.

Прихований текст. Щоб його побачити, Вам необхідно зареєструватися!
Мудра жінка будує свій дім, а безумна своєю рукою руйнує його.
(Пр.14:1)
Кожна праця приносить достаток, але праця уст в недостаток веде.
(Пр.14:23)
Liljondr Офлайн

Аватар користувача
Почуваюся, як вдома
 
Повідомлень: 970
З нами з: 04 лютого 2011, 21:15
Нагороди: 5
Мамуся-творець (1) за тривале грудне вигодовуванн (1) за дитя форуму (1) слінгомама (1) Чемпіон (1)
Дякував (ла): 1557 раз.
Подякували: 1300 раз.
Діти: Дівчинка Росаночка і синочок Якимчик

Re: Невигадані історії

Повідомлення Liljondr » 22 березня 2013, 03:40

12. Страх

Зображення
У свої 24 роки я була неймовірно психологічно залежною від матері. Розповідати нашу сімейну передісторію, мабуть, немає сенсу. Обмежусь тим, що майже все моє життя мама була тяжко хвора, фізична хвороба дала ускладнення і на психіку. Атмосфера в домі завжди була нелегкою – неймовірна дріб’язковість, підозрілість, капризи, істерики… Мої найменші спроби вчинити не по її волі закінчувалися скандалами, звинуваченнями і, що найстрашніше, фразами про те, що через мій непослух мама обов’язково захворіє та помре.
Це неймовірно важко – жити з дитинства з відчуттям того, що будь-який твій вчинок може обірвати життя людини, яку ти любиш понад усе, повірте мені… Та незважаючи на весь мій страх, дурниць я не робила. У той час я збиралася заміж за зовсім чужого, нелюбимого мужчину. Це був мій єдиний шанс вирватися з сімейного кошмару. Про те, що з однієї пастки я свідомо йду в інші, намагалася не думати.
| +
Мамина підозрілість у той час ще більше загострилася, вона почала перевіряти мій календар місячних, а спроби хоч якось обійти цю дріб'язкову опіку зустрічала новими скандалами і звинувачувала мене у всьому, що тільки могло прийти їй до голови.
І ось в такий час у мене трапилася затримка. Один день, два... Я була в паніці. Відкритися мамі було абсолютно немислимо, тим більше, що я була впевнена, що від такого потрясіння вона помре негайно, а жити з її смертю на совісті я не зможу. Довелося імітувати, нібито почалися місячні, а самій терміново шукати вихід. За порадою подружок в хід пішли ванни з гірчицею, жмені аскорбінки − та нічого не допомагало.
Ще через два дні я через силу розповіла про свою проблему двом співробітницям, які в матері мені годилися по віку.
- І чого ти плачеш, дурна? У тебе скільки тижнів затримка?
- Чотири дні.
- О, слухай, тут недалеко відкрили клініку недавно, «міні» роблять, якщо затримка менше тижня. Це взагалі дурниця, ми робили – ні в яке порівняння не йде зі звичайним абортом. Прийдеш, швиденько все зробиш і через годину додому. І всього-то пару копійок. У тебе є гроші?

Гроші у мене були. Якраз перед цим мені із сімейного бюджету видали 300 гривень на весільні витрати, тому можна було «абортні» гроші списати на щось інше. Наречений віднісся до цієї новини досить байдуже, сказавши вирішувати все самій. Грошей, до речі, не дав, але погодився провести в клініку.

Я подзвонила, записалася, крадькома винесла з дому простирадло, пеленку і нічну сорочку, як мені й наказали. На сходах клініки ноги вже підкошувалися, до горла підійшла тошнота та й взагалі я вся тремтіла. У коридорі в очікуванні сиділо багато дівчаток значно молодших за мене, старших жінок майже не було. Нас по черзі гнали на більш ніж умовний огляд-аналізи, а потім в передбанник перед операційною. Відмовляти ніхто й не намагався, а відношення персоналу було презирливо-принизливим.

Коли переді мною вже нікого не залишилося в черзі, з'явилося величезне бажання кинути все, плюнути на гроші і втекти. Але я згадала мамине обличчя... і залишилася. З операційної вийшло, зігнувшись навпіл, біле як стіна дівча, і настала моя черга. Мені дали випити таблетку Но-шпи, щоб розслабити трохи мускулатуру. Коли я обережно натякнула про наркоз, медсестра грубо сказала, що таким, як я, ніякого наркозу не роблять. Поклали мене на високий стіл, приєднали якісь шланги, машина завила... Такого болю, як тоді, я більше ніколи в житті не відчувала. Болю і жаху...

Потім медсестра веліла спуститися, вийти в іншу кімнату і полежати півгодини з холодною грілкою на животі. Здається, я тоді зомліла, принаймні свідомість втратила точно, немов я провалилася в якусь чорну діру. Через деякий час мене розворушили і сказали йти додому. Всю дорогу я нервово здригалася, але вдома мені вдалося вичавити на обличчі усмішку, розповісти якусь вигадану байку про романтичну прогулянку під черемхою і впасти спати. Було це в середині травня 1989...

Потім було заміжжя, що закінчилося через півтора року розлученням, хрещення, невдалі спроби навернення, другий шлюб, двоє дітей, мамина смерть... І важка депресія, причин якої я знайти не могла. З часом багато чого мені стало зрозуміліше. Швидше за все, ніякої вагітності у мене в перший раз не було − дисфункція і до того вже була, ймовірність настання вагітності від наших «експериментів» із першим нареченим теж була вкрай низькою, та ще й сам він, як з'ясувалося пізніше, виявився практично стерильним. У клініці ж через «машину» проганяли абсолютно всіх, хто звертався, «щоб потім не кортіло», та й гроші, які вони за це брали, в 89-му році були вельми немаленькими.

Цим я намагалася себе заспокоїти, але туга все одно не відпускала. Іноді вона ставала гострішою, іноді просто сиділа тупою голкою. Я сходила з розуму від цього відчуття і не знала, як жити з цим далі. Через деякий час я нарешті прийшла до церкви... Поступово до мене став по-справжньому доходити сенс того, що я наробила. Була дитина чи ні − неважливо, багато років тому я внутрішньо зважилася на аборт, цього було достатньо, щоб відчувати себе вбивцею. Тоді й прийшло справжнє покаяння, до сліз. Кілька разів я намагалася розповісти про все на сповіді, але починала кожен раз з фрази, що мене мучить гріх, який я зробила ще до хрещення, і в цьому місці священики мене перебивали − мовляв, як же так, виходить, ти не віриш, що в таїнстві хрещення омиваються всі скоєні раніше гріхи. А я не могла пояснити, що хрестилася я, практично нічого в тому не розуміючи, не готуючись... Тому й не було в момент хрещення покаяння і відмови від колишнього життя...

У Великий піст цього року біль про скоєне ще більше загострився. Кожного разу, готуючись до сповіді (а сповідалася я щотижня), я мимоволі першою справою згадувала аборт, але намагалася переконувати себе, що якщо священики так говорять, значить, нема чого до нього повертатися. Але поверталася, та ще й з усе більшим душевним болем. Нарешті настав такий день, коли, буквально дорвавшись до сповіді, я випалила: «Не можу більше... Я в молодості зі страху перед батьками зробила аборт... ». Не пам'ятаю, що потім казала я, а що − священик. Пам'ятаю, що мене вразила його реакція − я чекала, що він буде мене звинувачувати, поставиться суворо, а побачила співчуття і біль за мене... У той раз я якраз не готувалася до причастя − від душевної боротьби замучилась настільки, що не могла змусити взяти себе молитвослов в руки, а два останні дні перед сповіддю просто проплакала (на абортні муки наклалося ще дещо)... Тим не менше, причащатися мене благословили: «Іди, причащайся, такі рани треба зцілювати...»
З тих пір потихеньку почалося одужання…

Прихований текст. Щоб його побачити, Вам необхідно зареєструватися!
Мудра жінка будує свій дім, а безумна своєю рукою руйнує його.
(Пр.14:1)
Кожна праця приносить достаток, але праця уст в недостаток веде.
(Пр.14:23)
Liljondr Офлайн

Аватар користувача
Почуваюся, як вдома
 
Повідомлень: 970
З нами з: 04 лютого 2011, 21:15
Нагороди: 5
Мамуся-творець (1) за тривале грудне вигодовуванн (1) за дитя форуму (1) слінгомама (1) Чемпіон (1)
Дякував (ла): 1557 раз.
Подякували: 1300 раз.
Діти: Дівчинка Росаночка і синочок Якимчик

Re: Невигадані історії

Повідомлення Liljondr » 29 квітня 2013, 17:34

Рожевий светрик
Зображення
10 квітня 2010 року – дата смерті мого первістка. Це так страшно, коли дня народження немає, а є день смерті. Ось у вас є день народження? Твоя мама дозволила йому бути? І у мене є цей день, моя мама мені його подарувала. Чому ж тоді я, ставши мамою, не дала життя своїй дитинці? Моя крихітка повинна була народитися на початку листопада, але в мене були інші плани на цей час – нова робота. Яке ж це дикунство – покласти на шальки терезів життя дитини і роботу. Нехай вона тепер горить синім полум’ям!

| +
Пройшло майже три роки, а я до дрібниць пам’ятаю той день: купа дівчат-дітовбивць у приймальні (й подумати страшно, скільки людських душ проходить через цей абортарій щодня), пам’ятаю чергу на аборт – хтось хвалиться своїми абортами, як ветеран війни медалями, у когось завмерла вагітність, я – трясусь, як осиковий листок. Ось і моя черга… Пам’ятаю, як мене спитали: «А ти чого? 24 роки, перша вагітність – чого ж не народжувати?» − «Нема де жити…»

10, 9, наркоз, пустка… Пам’ятаю, як, відходячи, падала з ліжка, як санітари закидали мене назад, а я все кричала: «Мааааамаааа!!!!», наче то не я, а маленька крихітка кричить, яку розривають на кусочки…

Мама подзвонила мені через кілька днів: «Бачила тебе уві сні вагітною» − «Хм, так дивно…». Мій ангел, мамо, намагався захистити мою крихітку, він послав тобі цей сон, аби ти мене напоумила, чого ж ти так запізнилася?..

Після аборту – ейфорія, полегшення і плани-плани-плани. А потім несподіване розуміння того, що я натворила, що я вбила! Вбила свою рідненьку дитинку, свою кровинку, найбеззахиснішу і таку невинну… Я вбила, як маленьку комаху, свою донечку. Це з’їдає мене зсередини, та я нічого не можу з цим подіяти, не можу нічого змінити, і нема людини, якій я можу розповісти про свій біль. Я вию вовком вже майже три роки, і не видно кінця цій муці. Я хочу до своєї донечки, хочу померти! Чому я можу дивитись, слухати, жити, а вона ні? Це неправильно. Моє нещасне тимчасове існування не варте її вічного життя.

Якось наснилося, що я відправляю їй теплий рожевий светрик, що вона там не змерзла… Мене тепер нікому зігріти. Я так хочу хоча б уві сні відчути тепло її маленького тілечка… Прости, моя маленька донечко, пробач. Чекаю того дня, коли зможу взяти тебе на руки.

Прихований текст. Щоб його побачити, Вам необхідно зареєструватися!
Мудра жінка будує свій дім, а безумна своєю рукою руйнує його.
(Пр.14:1)
Кожна праця приносить достаток, але праця уст в недостаток веде.
(Пр.14:23)
Liljondr Офлайн

Аватар користувача
Почуваюся, як вдома
 
Повідомлень: 970
З нами з: 04 лютого 2011, 21:15
Нагороди: 5
Мамуся-творець (1) за тривале грудне вигодовуванн (1) за дитя форуму (1) слінгомама (1) Чемпіон (1)
Дякував (ла): 1557 раз.
Подякували: 1300 раз.
Діти: Дівчинка Росаночка і синочок Якимчик

Re: Невигадані історії

Повідомлення Гість » 29 квітня 2013, 19:58

Хо чу коротко розповісти свою історію.
Мені було 17 років.Я поїхала в гості до подруги.Ввечері в бар де я познайомилася з хлопцем.Ми посиділи,трохи випили
і...я переспала з тим хлопцем.Потім дуже боялася що завагітнію,хоча він користувався презервативом.Розповіла про все подрузі ,вона порадила Постінор.По дорозі назад я довго вагалася я усвідомлювала що це може бути дитина але дуже боялася осуду батьків,особливо батька.Я випила таблетки.
Справді,нічого не було,але могло бути.Це могла бути моя дитина.Я довго мучилася і тільки в Божому милосерді знайшла спокій.
НІКОЛИ НЕ ПОВТОРЯЙТЕ МОЇХ ПОМИЛОК!!!
Гість Офлайн


 

Re: Невигадані історії

Повідомлення Гість » 29 квітня 2013, 20:01

Ще додам,що по моїх розрахунках в мене в той час саме була овуляція.
До м
Гість Офлайн


 

Re: Невигадані історії

Повідомлення Liljondr » 06 липня 2013, 16:54

Із цим неможливо жити…
Зображення
Ця історія розпочалася тоді, коли я навчалася на першому курсі університету. Моє безтурботне життя перервала звістка про вагітність. Не можу сказати, що позитивний тест був для мене новиною. Те, що під серцем у мене є нове життя, я відчула ще до затримки, також я знала, що це дівчинка…
Ті почуття, які переповнювали мене всі 6 тижнів вагітності, були настільки чудовими і сильними, що мені здавалося, я можу звернути гори при бажанні. Але вже тоді я знала, що не зможу народити цю дитину: хлопцю, батькові крихітки, ми були непотрібні, мамі було страшно сказати – ось я і наважилася на найбільшу помилку в своєму житті, на ВБИВСТВО. Я втішала себе думками, що обов’язково ще народжу, тільки пізніше, з коханим чоловіком, коли стану самостійною. Під дверима лікаря, який повинен був виписати смертельні таблетки для моєї дитини, я як заспокійливу молитву повторювала про себе: «Це зовсім не шкідливо, ти вип’єш таблеточку – і все закінчиться. А потім ти народиш, обов’язково ще народиш, ти ж так любиш дітей і дуже мрієш про власне дитя.» Щось всередині мене тремтіло від жаху в той момент, з останніх сил хапаючись за життя…
І тільки через місяць я зрозуміла, що стала вбивцею!.. Дівчата, якщо ви не знаєте, що робити зі своєю небажаною вагітністю, послухайте: не робіть дурниць, про які буде шкодувати все своє життя! Моя вам порада – не бійтеся признатися своїм батькам, вони ж вам не вороги. Повірте, я теж боялася розповісти все мамі, але через рік я призналася, а у відповідь почула, що вона ніколи б не дозволила мені це зробити, а дитину виховали б разом…
Ви не уявляєте, як тяжко з цим жити! Зараз я одружена. Ми з чоловіком мріємо про дитинку, але вже рік наші зусилля не приносять результату… У 20 років я живу з думкою, що, можливо, я ніколи не завагітнію ще раз, не відчую копання дитинки в животику, не почую її перший крик, і ніхто мене не назве мамою. Дуже боляче жити з чоловіком, який тебе любить і мріє, що колись ти подаруєш йому синочка чи донечку, а ти знаєш, що цього може ніколи і не бути. І все через аборт, який я зробила у 18 років! Зараз я віддала все, тільки б народити!..

Прихований текст. Щоб його побачити, Вам необхідно зареєструватися!
Мудра жінка будує свій дім, а безумна своєю рукою руйнує його.
(Пр.14:1)
Кожна праця приносить достаток, але праця уст в недостаток веде.
(Пр.14:23)
Liljondr Офлайн

Аватар користувача
Почуваюся, як вдома
 
Повідомлень: 970
З нами з: 04 лютого 2011, 21:15
Нагороди: 5
Мамуся-творець (1) за тривале грудне вигодовуванн (1) за дитя форуму (1) слінгомама (1) Чемпіон (1)
Дякував (ла): 1557 раз.
Подякували: 1300 раз.
Діти: Дівчинка Росаночка і синочок Якимчик

Re: Невигадані історії

Повідомлення Любов » 21 вересня 2013, 16:17

ІВАНКО


Зображення
Мені тоді було 19 років, а зі своїм хлопцем я зустрічалася уже рік. Ми з ним хотіли одружитися, мати дітей, бачили наше спільне майбутнє і активно будували плани.
У мене завжди були проблеми з вагою при невеликому зрості, через що, як пояснював гінеколог, я мала проблеми з циклом (місячних не було приблизно по 50 днів). Ми привикли до моїх затримок, я скуповувала всі тести в аптеці, які завжди давали негативну відповідь, але тут була трохи інша ситуація. Тест показав другу бліду смужку, яку було ледь помітно. Та я все-таки вирішила піти до гінеколога. Лікар сказала, що при моїй комплекції та маленькому зрості важко щось точно говорити, але скоріш за всі, якщо опиратися на ознаки у звичайних людей.
Я не думала, що вагітна, і просто чекала місячних. І вони настали – дуже болючі та довготривалі. Лише згодом я дізналася, що це могло бути викиднем на ранній стадії. В подальшому гінеколог підтвердила, що могло бути всяке…
Ми дуже хотіли дитину… Синочка Іванка…
А незабаром ми з хлопцем розійшлися. Я досі думаю, яким би міг бути наш син, що було б з нами, якби він народився…
Суть моєї розповіді така: дівчата, якщо ви хочете мати це Чудо – дитинку, − не варто його вбивати. Дехто страждає і не може отримати цей Дар, не нехтуйте ним ні в якому разі!
Прихований текст. Щоб його побачити, Вам необхідно зареєструватися!
Зображення
Любов Офлайн

Аватар користувача
Я тут живу
 
Повідомлень: 1554
З нами з: 24 листопада 2009, 13:34
Нагороди: 4
випускниця школи материнства (1) за тривале грудне вигодовуванн (1) за дитя форуму (1) слінгомама (1)
Дякував (ла): 2245 раз.
Подякували: 1639 раз.
Діти: хлопчик і дівчинка

Re: Невигадані історії

Повідомлення flower » 23 жовтня 2013, 12:44

Мої діти – моє життя
Зображення
Мені було 18, коли я вперше завагітніла. У той час я зустрічалася з хлопцем, на 6 років старшим за мене. Від батьків я все приховувала (вони в мене дуже строгі), намагаючись самостійно позбутися дитини за порадою «досвідченої» подруги. Хлопець дитини не хотів, та і я не до кінця розуміла, що зі мною відбувалося, хоча це мене не виправдовує. Боялася єдиного – аби тато не дізнався. Зрештою про все здогадалася мама і повела мене до знайомої медсестри. Мені зробили три уколи – та не було ніякого результату. Тоді мама домовилася з тією ж медсестрою про аборт, і на 12 тижні мені перервали вагітність, вбили мого первісточка, мого синочка. Після аборту лікар сказав: «Навіщо було так знущатися над дитиною – ви ж його по всій матці розмазали». Ці слова будуть переслідувати мене до кінця життя…
Після того, як прийшло усвідомлення усього скоєного, мені було дуже тяжко. Мені наснилося якось: я тримаю на руках дуже красиве немовля (хлопчика), воно мені посміхається, а потім відвертається на хвилю і повертається вже зморщеним дідусем, який тане у моїх руках. Мені приснився ненароджений синочок.
З часом я вийшла заміж за того ж хлопця, народила моє сонечко – мою доцю. Потім була завмерла вагітність, а в 2011 я народила хлопчика. Дякую тобі, Господи, за таке щастя! І ось у квітні 2013 року я дізнаюся, що знову вагітна. Твердо вирішую, що буду народжувати, але як сказати це чоловіку – на його ж думку і однієї дитини достатньо, яку і так нелегко підняти на ноги (на другу дитину пішов лише заради мене). Та ось розповіла йому – і що тут почалося… Істерика!.. Він кричав, що не прогодує нас усіх, що зарплата маленька, стукав кулаком себе по голові ( хотів показати, яка ж я дурепа), словом – ЖАХ! Я думала, що втрачу свідомість, настільки мені стало погано, та нічого, якось обійшлось, і я твердо сказала, що народжуватиму.
Мене підтримали найближчі люди – свекруха і донечка, хоча і тут без сліз не обійшлося. Чоловік заспокоївся і змирився, знаючи, що спорити зі мною немає сенсу. А ось мамі не хочу говорити, не можу пробачити її за те, що не підтримала і не отямила мене, а повела на аборт, хоча розумію, що в основному я винна, це мій гріх. Прости мене, Господи, якщо звісно таке можна пробачити…
Прихований текст. Щоб його побачити, Вам необхідно зареєструватися!
Зображення
Зображення
flower Офлайн

Аватар користувача
Я тут живу
 
Повідомлень: 4566
З нами з: 25 січня 2011, 20:54
Нагороди: 6
випускниця школи материнства (1) за тривале грудне вигодовуванн (1) за дитя форуму (2) слінгомама (1) Чемпіон (1)
Дякував (ла): 2899 раз.
Подякували: 2981 раз.
Діти: Веронічка- 20.06.2011
Матвій- 2.09.2015

Re: Невигадані історії

Повідомлення Любов » 05 листопада 2013, 19:37

ДИТИНА , ЩО ВИЖИЛА В РЕЗУЛЬТАТІ АБОРТУ
Зображення
У нього немає імені , немає батьків , та і його самого ще як би немає. Він - викидень, який всупереч усьому залишився в живих. Це маленька істота вагою всього 940 грамів ще принаймні протягом трьох місяців повинна була знаходитися в утробі матері. Але на терміні 14 тижнів 16 - річна дівчина з приморської села, щоб перервати вагітність , почала приймати китайські пігулки. Не заспокоїлася вона і тоді, коли дитина вже щосили ворушилася і штовхалася в її тілі. Труїла її і далі, та так, щоб уже напевно. Але плід, відторгнутий матір'ю і її організмом на 26 - му тижні вагітності, вижив. У хлоп'яти ще не до кінця сформувалися багато важливих органів , тому його життя цілком залежить від пластикового кювезу. Тепер складна медична апаратура насичує маленький організм киснем і не дає йому замерзнути. Малюк (язик не повертається назвати його плодом ) ще не може сам ковтати, тому, щоб він не захлинувся, медсестри відділення реанімації та інтенсивної терапії пологового будинку №3 м. Владивостока катетером відкачують з ротика зайву рідину. Сьогодні, в день народження міста, йому сім днів. Якщо хлопчик їх благополучно проживе, то, говорячи сухою медичною мовою, "його переведуть в категорію "діти", дадуть ім'я та свідоцтво про народження.

Коментар: Катерина Федченко , завідуюча відділенням реанімації та інтенсивної терапії новонароджених пологового будинку №3 м. Владивостока : - Незважаючи на те, що плід кілька місяців труїли, у розвитку він не відстає. Він перебуває під цілодобовим наглядом медперсоналу і отримує все необхідне харчування та лікування. Його мати втекла з пологового будинку, як тільки звільнилася від нього. Вона не підписала відмову, тому такої дитину згодом навряд чи хтось зможе усиновити, і він змушений буде все життя поневірятися по дитячих будинках . Сьогодні в 23.00 ми випишемо нашому маленькому пацієнтові довідку про народження і він стане повноцінним громадянином Російської Федерації .

Давайте поділимося з друзями цією статтею і допоможемо зберегти життя ще комусь !
Зображення
Любов Офлайн

Аватар користувача
Я тут живу
 
Повідомлень: 1554
З нами з: 24 листопада 2009, 13:34
Нагороди: 4
випускниця школи материнства (1) за тривале грудне вигодовуванн (1) за дитя форуму (1) слінгомама (1)
Дякував (ла): 2245 раз.
Подякували: 1639 раз.
Діти: хлопчик і дівчинка

Re: Невигадані історії

Повідомлення flower » 05 листопада 2013, 20:47

Освічення в любові

Зображення

Як довго я тебе чекала, моє найулюбленіше, найрідніше у цілому світі малятко! Я люблю твої оченята, коли ти прокидаєшся, люблю, коли ти при цьому дивишся на мене і посміхаєшся, оченятка сині – найкращі на землі! А руденькі кудрі!.. Ти мов сонечко, і я тану, коли ти кладеш ручку мені на шию, а ще ти любиш тягти моє обличчя до себе, не зводячи з мене очей. Я і без слів знаю, що ти мене любиш. А я кожну хвилину готова повторювати, як сильно тебе обожнюю, і не уявляю, як жила без тебе так довго. Ти – мій дар Божий! Я ледь стримала сльози, коли тебе вперше тебе побачила. Та страшно уявити, що я могла втратити тебе, не знаючи про тебе. А тепер я з нетерпінням чекаю твого першого «мама».
А втратити тебе я могла. Мене сильно боліли низ живота і спина, я про тебе не знала, тільки чекала, коли треба буде здати аналізи і зробити УЗД. Не дочекалась на них, довго тягнучи з лікуванням, тестів ж не брала, би знову не розчаровуватися до сліз. Та потім я наважилась… і не повірила очам – це ти, мій довгожданий синочку! Я одразу ж стала на облік, бо ледь тебе вже не втратила. А ти вже був великий, як мені сказали, десь 9-10 тижнів! Коли ж вперше почула твоє серцебиття через два тижні, як довідалась про тебе, - моєму щастю не було меж! Тобі було лише 10 тижнів, а маленьке серденько вже билося!
Великі проблеми і неприємності – це не причина, щоб вбивати свою дитину, адже вона дає силу все здолати. У нас нема власного житла, заробітна плата у тата – невелика, робота сезонна, та в мене є руки, я вмію в'язати, потрохи почала шити. Нічого, справимося!

Ольга
Прихований текст. Щоб його побачити, Вам необхідно зареєструватися!
Зображення
Зображення
flower Офлайн

Аватар користувача
Я тут живу
 
Повідомлень: 4566
З нами з: 25 січня 2011, 20:54
Нагороди: 6
випускниця школи материнства (1) за тривале грудне вигодовуванн (1) за дитя форуму (2) слінгомама (1) Чемпіон (1)
Дякував (ла): 2899 раз.
Подякували: 2981 раз.
Діти: Веронічка- 20.06.2011
Матвій- 2.09.2015

Поперед.

Повернутись до Рух за життя



Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість