Родинний форум "Сімейка"

krapk@ написав:Уявіть на хвилю в пориві сварки, що ви більше ніколи не зможете поговорити по-людськи, зустіритися. не те що жити поряд з рідною людиною (якщо дійсно є любов). Тоді і зробите свій вибір мовчати чи кричати, чи крще поцілувати пристарсно і не втратити якусь частинку, яка в майбутньому може призвести до краху.

так что тогда, всё на тормозах спускать?
Обе стороны должны быть терпимыми, а не
один обижет,
а другая "дай я тебя поцелую"
))

10000%

як ж я в цій пісні впізнаю себе: Одиночество-сука... Я ж сама дверь закрыла. Я собою довольна. Отчего же так плохо. Отчего же так больно.
Вцілому ніби все класно, сина здоровий, новий рік почався, а на душі так собі. Чомусь згадується минуле. Сняться сни з того життя, де ми ще були разом. Відчуваю провину.
Так і напрошуються слова:
Ми не цінили, поламали
Розбили, вбили, закопали
Нашу любов......

Як відпустити минуле???

Крапочка, що має бути наше, те нас не мине... МИнуле саме піде, просто дати йому час треба і не боротися з ним. Мене у важких ситуаціях рятує девіз Соломона: і це теж мине.

Чесне слово, цим і керуюся в життті. Просто зараз наступив сезон сімейних свят, видно того і хандра напала.

krapk@ написав:Як відпустити минуле???

А надо ли?
можно всё вернуть назад! ))

krapk@ написав:Я своєму чоловікові перший рік не один раз грозила розлученням. Якось він мені сказав, ну якщо ти хочеш то давай розлучимося, навіщо буду тебе мучити. Я тоді прозріла, більше не погрожувала....

Якби можливо було не сваритися, не мовчати, а просто говорити про все-все. Ідеалізую?? Так, але є люди яким так вдається. І це не того що вони такими народилися, це важка клопітка праця.

100%!!!!
Навіть психологи радять не погрожувати розлученням, бо таким чином привчаєш половинку до цієї думки, та й сам звикаєш, а там вже і до розлучення недалеко...

Дійсно, є такі люди - ось, наприклад, ми з чоловіком. Не мовчимо, а говоримо спокійно що нам не подобається, або що ображає. Чому у нас получається - не знаю. Бог багато працював з нашими серцями до того, як ми одружились. Перший рік після одруження чекала, коли ж "почнеться" - сварки з биттям посуду і криками. Переживала, що ми не такі, "як всі люди" :ugeek: :zybu: . Так і не почалось, то розслабилась і тішусь, що в мене такий ідеальний чоловік :zybu: (і так вже 5 років)
Часом мій чоловік перестає говорити, але, в основному, це пов"язано не зі мною, а з проблемами на роботі чи якимось іншими речами. Перший рік перепитувала, чи не образився на мене, а тепер вже питаю як в тебе справи :) Часто приходиться "розговорювати" чоловіка, але, переважно, він потім сам дякує, каже що полегшало.

Є моменти різні, але говорити те, що є в тебе на серці без претензій, лагідно і спокійно нагодованому чоловіку - це вихід!! Звичайно, якщо ціль розмови - побудувати, "полікувати" стосунки, а не розрушити їх.

Naya написав:Знову в мене "приступ"...
Вже другий день сумно й нічого не хочеться...
Без причини. Дитя здорове, чоловік любить, в хаті чисто, їсти є шо...
Тішся жінко..
А мені сумно і шось тривожить.
А шо? Сама не знаю.
І то так буває..потім проходить, потім знову....
Просто сумно...й поплакати не годен...
з жиру бішуся, чи шо?

У мене такі "приступи", в основному, пов"язані із гормональними змінами під час циклу. Один з гормонів, який переважає в другій половині циклу (і який переважає під час вагітності), може викликати такий настрій і бажання поплакати. Особливе загострення може бути за 3-4 дні до місячних. Я називаю це "все погано" :zybu: . І коли чоловік питає, що сталось, то кажу "все погано", і він розуміє в чому справа :zybu: . Допомогає просто притулитись до чоловіка, попросити, щоб він поцьомав, погладив по голові і сказав, що кохає. :emphaty: :kiss girl:
Раніше (до одруження) я про ті гормони ніц не знала, і не могла себе зрозуміти. Зараз простіше ставлюсь до себе такої, коли знаю причину.

Між іншим, з народженням дитини, в мене такі приступи досить рідко - певно, нема часу :zybu:

krapk@ написав:як ж я в цій пісні впізнаю себе: Одиночество-сука... Я ж сама дверь закрыла. Я собою довольна. Отчего же так плохо. Отчего же так больно.
Вцілому ніби все класно, сина здоровий, новий рік почався, а на душі так собі. Чомусь згадується минуле. Сняться сни з того життя, де ми ще були разом. Відчуваю провину.
Так і напрошуються слова:
Ми не цінили, поламали
Розбили, вбили, закопали
Нашу любов......

Як відпустити минуле???

Крапочка, так хочеться тебе підтримати і розрадити! Не забувай, що важкі полоси в нашому житті минають і що вони є для того, щоб нас чогось навчити, дати нам щось зрозуміти, щось оцінити... Заглянь в своє серце, якщо в тебе ще є теплі спогади про свого чоловіка то, цілком можливо, що почуття теж ще не зовсім згасли. Може вдасться тобі його колись повернути? Може, варто на це направити власні сили? Адже він-батько твоєї дитини, одна з рідних тобі людей! Я знаю випадки, коли розлучення послужило поштовхом для того, щоб зрозуміти, змінитись і знову зійтись і більше любити один одного а не себе, більше берегти і цінувати власні стосунки. Може, для вас теж це можливо? Постарайся змінитись, показати чоловікові, що ти міняєшся, що тобі він не байдужий... Яким би ображеним не був твій чоловік, але кожна людина прагне любові і почуватись любимим... Можливо, з часом, коли пройдуть образи потреба любові заявить про себе надто сильно, щоб їй опиратись. Може, спробуй всі свої вміння направити на те, що відбувати вашу зруйноване щастя?

Єдине, що я знаю, Крапочка, почитавши всю твою ситуацію. так це те, що ти мусиш наразі працювати над собою, аби чоловік бачив в тобі теплоту і повагу. Наразі цього досить для того, аби він хоч інколи хотів приходити до вас. Я так розумію, що він зараз не приходить? Але дитині батько потрібен. Тому, навіть якшо в нього колись і виникне бажання (чи він буде зобовязаний то робити хоч раз в місяць), то ти мусиш переступити через себе, зціпити зуби і прикусити язик, шоб не випускати з себе яд, а намагатися оточити його спокоєм, затишком, увагою і любов*ю. Головне, шоб він не почувався лишнім, чужим, і не шкодував, що прийшов. А дал життя покаже. Раз ви вже стільки років разом прожили, то всеодно шось рідне до тбе він почуватиме. За стільки років люди мають шо згадати. Зроби, шоб він тебе поважав, не думав. шо ти істеричка, чи ше шось. Не вимагай, не кричи, не грузи, не дави. Лагідно і спокійно і радісно спілкуйся, навіть якшо то вимагає надзусиль. Треба починати з маленького. Зроби пів кроку назустріч. Я вірю, що все може бути інакше :kiss girl: