Я пройшла через рай в шалаші.Деколи то був не рай
.але найбільше мене добивала байдужість та якась приреченність чоловіка,шо всьо кльово і шо так і має бути.Шо грошей катастрофічно не вистачає,за комунальні рік не плачено,іноді зранку навіть на проїзд в маршрутці чи тролейбусі нема.Харчуємось скромно,новий одяг не купуємо,доношуємо старе.Подруги скидаються по 30 грн на подарунок на іменини,а в мені нема що дати,бо в кишенях голяк.Іноді як з подругами зустрічались в кафе,то виставляли мені як малоімущій.Або щось дарували з себе непотрібне.Мені це не було приємно,бо колись було навпаки.
Може якби мене знайшли в якійсь глуші і привезли в гарну чисту квартиру з ремонтом всіма зручностями та гарячою водою(хоч і без меблів),то я й і з того була б безмежно щаслива.Але я до заміжжя звикла жити на широку ногу ні в чому собі не відмовляти.А тут справа в тому що не видно було ані перспективи,ані прсвітку того кризового становища.
Єдине ,що врятувало наші стосунки,що після короткої розлуки я зрозуміла що хочу бути з цією людиною попри все.
І так було тепло від того,коли думала,що якщо ми любимось як нам важко,то як же має бути добре ,коли стане легче.
Дякую Богові,що дав мені розуму,сил та терпіння пережити ті скрутні часи.
Але єдине,що я знаю точно,що не не хочу щоб це повторилось,і щоб мої діти через це пройшли.Бо був якийсь такий стан,що щастя межувало з нещастям.