А що тут думати? Ми живемо з моїми батьками. В будь-якому випадку є свої "+" і "-". Про це вже я якось писала в котрійсь з тем. Але на днях мені в голову прийшла думка: треба сприймати все так, як є і дякувати Богу за те, що саме так склалось.
Поки ми не навчимось по-справжньому любити дім, де живем, нічого у нас не зміниться на краще. Мої батьки не втручаються у виховання нашої дитини, а якщо щось таки і є, то я одразу про це повідомляю і наступного разу все інакше. Деколи буває, що мама втручається у суперечку мою з чоловіком, про це їй також кажу. Розмова завершується. Вона розуміє, що не має права так робити, але це ж материнське серце! Я, напевно, такою ж буду. :)
Висновок: нам треба навчитись жити з тим, що в нас є. Зі всіх сил старатись підтримувати хороші стосунки з батьками. Бо хто його зна, що там буде завтра?
А мама з татом у нас одні, які б вони не були.
Усе, що вони роблять-з любові до нас, своїх дітей (чи онуків). Пригадались пісня у виконанні Н. Яремчука:
Знайдеться на усе причина,
Для тишини і для грози.
Та дивиться синок очима,
А в них дві крапельки сльози.
І крізь образи і розлуки
Печаль дітей знов нас пече.
Їм треба материнські руки,
Їм треба батьківське плече.
Приспів:
Батько і мати, два сонця гарячих,
Що нам дарують надію й тепло.
Батько і мати, у долі дитячій
Треба, щоб кривди між них не було.
В душі то пісня солов’їна,
То злякано сичі кричать.
Щоб не кришилася родина,
Нам треба вміти і прощать.
Нехай людські любов і шана
Осилять всі шляхи круті.
Бо в дітях ми себе лишаєм,
Себе продовжуєм в житті.