ДВА КОЛОСКИ
Сонце щедро дарувало своє тепло золотому збіжжю. Вітер весело гнав живі хвилі пшеничним полем і шарудів колоссям. Здавалося, воно розмовляє між собою. Високий колос задерикувато говорив своєму сусідові:
- Братику, хіба ти не можеш стояти рівніше? Що діється з твоєю голівонькою? Вона гнеться у тебе з кожним днем усе більше.
- Не можу я стояти прямо та й не хочу.
- Чому ж це? Чи не краще, щоб тебе всі бачили, милувалися тобою, захоплюючись струнким стеблом?
- Але я не для того росту, щоб мною милувалися, - відповідав другий колос.
- Я хочу, щоб від мене було якомога більше користі.
- Яка ж користь від твоєї схиленої голови?
- Користь від того, що є в моїй голові.
- I що ж у твоїй голові? - дивувався прямий колос.
- Зерна. I я хочу, щоб їх у мене було багато і щоб усі вони були міцними, - тоді з них вийде хороше борошно і смачний хліб.
- Дивні у тебе бажання, особисто я і не думаю про це. Моя мета - бути вищим і красивішим.
- Братику, - намагався пояснити похилий колос, - справжня краса не в тому, який ти, а що всередині у тебе. Чуєш?.. Здається, наближається комбайн, нам недовго залишилося розмовляти.
- Який комбайн? Я хочу далі рости і радіти своїй красі.
- А я радий, що встиг налитися зерном.
- Гей, ти, пустий колосе, - раптом втрутився в розмову вітер, - мені шкода тебе. Ти даремно прожив життя, а залишити землю тобі все одно доведеться. Багато було колосся на цьому полі, і поганий кінець чекав таких, як ти: їх просто спалили... А тобі, колосе з похиленою головою, я хочу сказати, що ти не даремно прожив своє життя.
Прямий колос хотів щось заперечити, але не встиг..