Поезія Ліни Костенко

[nadusha]

Я дуже люблю творчість Ліни Василівни Костенко!Буду з Вами ділитися її поезією... Ловіть, насолоджуйтесь, діліться!
Лежать сніги. Я виглядаю весну.
Вона десь там, де змерзли солов'ї.
Вона іде... І я тоді воскресну.

Я жду її. А може, не її.
Я жду себе.
Не знаю, чи діждуся,
бо це ж не я в ці тоскні вечори!

Соснові плечі вивірка обтрусить,
стрічати весну вийдуть явори.
Вона іде - півнеба над плечима.
І я іду - проз мертвий живопліт.

У вікон призьби тануть під очима.
Сидить на призьбі гофманівський кіт.

© Ліна Костенко

[nadusha]

І як тебе тепер забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

Я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші,

Такого безміру в добі,

Це, може, навіть, і не вірші,

Це квіти, кинуті тобі.

© Ліна Костенко

[nadusha]

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

© Ліна Костенко

[nadusha]

Хочеться чуда і трішки вина.
Дні пролітають , як сірі перони.
Чорний букет надвечір`я - ворони -
місту підносить струнка далина.
Що ж, я свій вік одробила сповна.
Що ж, я свій вік одробила по-людськи.
Дні облітають, як чорні пелюстки.
Хочеться чуда і трішки вина.

Доки ж ці пута, пора і звільнить.
Де ж ви, мої золоті пасторалі?
Літо літає і осінь дзвенить.
Розпач накручує чорні спіралі.
Де ж мого слова хоч би хоч луна?
Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Хочеться чуда і трішки вина.

© Ліна Костенко

[nadusha]

Дитинство (Пам'яті тата)

Дитинство,моє щасливе босоноге

Тебе давно шукають стомленії ноги.

Де ти ходиш по якій дорозі?

Не пускаєш в хату постою хоч на порозі .

Липку обійму ,жоржини поколишу .

Нишком сяду на скошену траву.

Розхвилював вітер моїх років сивину.

Спогадом далеким я розмову поведу

Про внуків охоче розкажу

Дитинство тебе я хочу запитати

Ти вже зустріло мого тата?

Дозволь поговорити з ним і обійняти

Я ж поради дуже хочу запитати

Замовкла пташина ,схилилось гілля

Огорнула серце холодна пустота.

Незнайдені дороги не сказані слова

В минуле вже немає вороття.

Та поглядом знайомим дивиться внуча,

Усмішкою рідною,зворушилися уста,

Манять за собою,кличуть у життя.

Несподіваним голосом озвалася душа -

Ось це пам'ять і розрада твоя .

© Ліна Костенко

[nadusha]

Дзвенять у вiдрах крижанi кружальця,
Село в снiгах, i стежка анi руш.
Старенька груша дихае на пальцi,
Iй, певно, сняться повнi жменi груш.

Iй сняться хмари i липневi грози,
Чиясь душа, прозора при свiчi.
А вiкна сплять, засклив мороз
Їм сльози, у вирiй полетiли рогачi.

Дощу i снiгу наковтався комин,
І тин упав - навiщо городить.
Живе в тiй хатi сивий, сивий спомин:
У лiтку вiн пiд грушею сидить.

I хата, й тин, i груша серед двору,
I кияшиння чорне де не де.
Все згадує оту найкращу пору,
I стежка, по який вже тiльки снiг iде.

© Ліна Костенко

[nadusha]

На віях тиші мерехтять сніжинки.
Зима крізь вії дивиться на світ.
Шляхи і діти їх — стежинки —
шукають вранці згадку до воріт.

Село в снігах, як чаша кришталева,
у срібних жилках скованих джерел.
Ідуть у білих каптурах дерева,
понамерзали брови у дерев.

Їм білий вітер розвіває поли,
вони бредуть, похилені, на шлях,
де гайвороння, чорне як ніколи,
шматочок сонця ділить у полях.

© Ліна Костенко

[nadusha]

ПРЯЛЯ

Сидить пряля та й пряде —
сніг іде-іде-іде —
нитка рветься де-не-де,—
а вона пряде й пряде.
Вже напряла хуртовин
на шапки для верховин —
на сувої полотна —
на завіску для вікна —
на хустину й укривало —
мало-мало-мало-мало —
сніг іде-іде-іде —
а вона пряде й пряде...

© Ліна Костенко

[nadusha]

Прийшов у місто дуже гарний лось.
У надвечір'ї деревом здавався.
Сказали люди: - Це нам так здалось, -
і через те ніхто не здивувався.
А що такого? Лосі нам рідня.
Креснув рогами - як трамвайні дуги.
Він, може, йшов до мене навмання -
з моїх лісів, з чорнобильської туги.

© Ліна Костенко

[nadusha]

Вечірнє сонце,дякую за день!
Вечірнє сонце,дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.

За твій світанок,і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те,що завтра хоче зеленіть,
за те,що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі,за дитячий сміх.
За те,що можу,і за те,що мушу.
Вечірнє сонце,дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.

За те,що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце,дякую за день,
за цю потребу слова,як молитви.

© Ліна Костенко