Вірші, есе

[nadusha]

19 березня 1930 року народилася українська поетеса Ліна Костенко. Довгих років життя, натхнення, миру їй! Дуже люблю її поезію...

"І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми,а завтра – ви".

[Zuza]

***
Вона дзвонить до Бога і палить гашиш.
А ти собі маєш все те на увазі,
Ти нормально їси і достатньо спиш
І не переймаєшся в жодному разі
Що там у неї – нежить чи сказ,
чи є цигарки і чи тепло в хаті.
І дзвониш до неї як бог кожен раз
О восьмій чи часом о пів на дев’яту
Вона тобі сниться і мабуть дарма
Ти думаєш що тобі не потрібно
Знати чи спить сьогодні сама,
Чи з кимсь до бога для неї подібним
Ти маєш життя що такого хотів,
І все, чого ще дозволяєш хотіти.
Вона має рибу і двоє котів
І мрію хоч якось дожити до літа.
Що скажеш їй? Дівчинко, час, він мина.
Підеш, перетворишся в мокру дорогу.
Ти зник як помер, але буде вона
За двох набирати щовечора Бога.
Ви навіть окремо врятуєте світ,
В вас є ж бо усе що для цього треба:
У тебе – вона, а у неї – дріт
До телефонної лінії неба.


Катерина Бабкіна

[irinka]

Прошу тебя, побудь сегодня с нами,
И хоть на день оставь работу в стороне.
Устала плакать и встречать тебя ночами,
Хотя бы день ты посвяти своей семье.

Наш сын взрослеет, и в глазах видна тревога,
Недавно видела, как пишет он письмо.
Просил, чтоб папа поиграл с ним, хоть немного,
И чтоб домой пришел, когда еще светло.

Я понимаю, ты стараешься для дела,
Но не приносит сыну счастье сверхдоход.
Когда-то, помню, я достатка так хотела,
Но нужен отдых ведь от дел и от забот?!

У нас всё есть теперь, не стану здесь я спорить,
Но с каждым днем все холоднее вечера.
Наверно, знаешь, это всё того не стоит,
Ведь не купить домой вниманья и тепла…
Яна Солдатова

[irinka]

Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.


Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.


І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?

Василь Симоненко

[Zuza]

***
Запроваджу тебе до каплички, де тіло моє
Набирається втоми і гідності жити у світі.
Біло роси лежать, біло пахнуть у присмерку квіти,
І найстаршій бджолі раптом меду чомусь не стає.
Я кохаю тебе. Отже, хто мені більший, ніж ти?
Теракота долівки зрівноважена блиском лампадки.
Б’ється нетля над світлом, і я починаю спочатку
Світлий спокій твій пити і вічність твою берегти.

Маріанна Кіяновська, із поетичної збірки 373

[nadusha]

Подерта плівка. Ходить білий птах
чи привид – нерозбірливо, як пляма
на пам’яті, - знаходить по слідах
мене, живу... Зникає над полями.

Я плівок зазвичай не бережу.
А ти смієшся, забираєш – викинь,
бо то – межа. Не треба – за межу.
Іди нагору – там чекають ліки.

Та я невиліковна. Я тремчу,
забуті кадри тулячи до світла
(і вже сама зсередини свічу),
моя долоня проти скла розквітла.

Пусти мене! Цей шум у голові –
не просто шум – це ліс переді мною,
це сік дерев, це молоко в траві,
це ми - незрілі - бавимось травою,

і все зелене косить під траву
(так-так, розмиті рухи неспокійні
на плівці – але я переживу
таку печаль – уява не покине).

Ми біжимо. Нам є куди рости.
Ще там, де скоро на табличках – дати,
лежить пісок, вологий і густий,
мов гуща – та нема про що гадати.

І ті холодні побивання риб
об відра. І молитва над сітками.
І маки – ще дозволені – углиб
розпеченого простору тікають.

Пусти мене… Бо ти не пережив
те переломне літо… Кір, вітрянку,
роти дверей, волові очі слив,
ту павутинну паморозь на ґанку…

Артхаусне збирання «колючок»
жінками – у лісах передосінніх…
То – я – між ними. Наче павучок.
А то – вони везуть мене на сіні.

І сонце перевтомлено висить.
Не відбирай… Мене чекають ліки
там, на горі. Де будемо ми всі.
І тільки щоб на знімках – не безликі…

Щоб наперед – по кадрах - і до ста.
Мої ліси… Мої рясні міста.
Анна Малігон.

[Zuza]

***
Артикуляція формує чіткий чи млявий овал
обличчя; як акваріум, розбита твоя голова,
нічними рибами розпливаються по всьому тілі стигмати
зісподу шкіри. Ти нічого не матимеш,
окрім промовленого. Димно в слові «Нічого».
Ворушить зябрами ґрат брудна порожня тюрма
на розі вулиць. Усі із неї пішли,
підваживши двері, вдягнувши справжні обличчя,
як одяг навиріст, час якого прийшов.
Уздовж хребта лягає колючий шов,
тебе обплітають міцними стеблами спогади:
дитяча щічка, персиковий пушок,
біле каміння, золоте піднебіння
склепіння церковного, молитва пече тобі,
бо кожна правда формує живі роти
глиняним лялькам безликим.
І чуєш ти,
як смерті залізна вишня співає з горл.
Гумовий і непродишний дим здіймається вгору –
і раптом хтось починає вірити з висоти.

К. Калитко, «Катівня. Виноградник. Дім»

[nadusha]

Такі пісні пише Ігор Жук (чоловік Ірен Роздобудько).
Ігор Жук
ПІСНЯ МАРІЇ МАҐДАЛИНИ

А люди лишались людьми... Забували про Юду,
Ходили на Гору, щоб тріску знайти від Хреста.
Про мене іще пліткували, цікаві до блуду, –
Аж поки їм інші, молодші, зайняли вуста.

А люди лишились такими самими, як були:
Легкі до видовищ, охочі до грошей та втіх...
Вони і не знали – чого там казати: “забули”! –
Що хтось там помер на хресті, їм знімаючи гріх.

Приходив Матвій, щось писав, заховавшись від влади.
Приходив Петро, сперечався з Матвієм, і пив,
І все не п`янів, і карався примарою зради,
І плакав, що Юда продав, а Петро, бач – купив!..

А я собі думала: Боже, а, може, й так треба!.. –
Ми мали ще шанс, та, як завше, прогаяли час –
І гріх Ти знімав на хресті вже не з нас, а із Себе,
Щоб сумнівів більше не мати, караючи нас!..

І все позосталося так, мов нічого й не сталось,
Немовби нікого й не вбито в тім чеснім краю –
Одній тільки мамі Його стільки горя дісталось,
Що пекла отого вона не забуде й в раю.

Вночі мені снилося Слово – і були в тім Слові
І посмішка, й біль, і прощення, і подих біди –
Так, наче скупав мене хтось в океані любові,
І виніс на берег печалі, і мовив: “Іди!..”