З книг. Сторінки які "запали" у душу

[mari]

Історія Люби Стефанишин, котра зайнята перше місце у конкурсі "Як книжка змінила моє життя".

ЦІ СЛОВА ЗМІНИЛИ ЖИТТЯ ЦІЛОЇ НАШОЇ СІМ’Ї

Знову вечір… Щовечора я думаю про те, що приготувати завтра дітям їсти, адже вдень не буде часу. Зранку – зібрати старших до школи, потім встають молодші. Помити посуд, попрати, пошити чи виплести одяг, обробити город. Тож, думати доводиться ввечері. Що можна приготувати, коли є лишень картопля й мука? Виявляється – дуже багато! Це – картопля варена, печена, смажена, деруни, палюшки, пампухи, галушки, вареники, макарони, налисники та багато іншого. Якось викручуємось, адже чоловік ніде не може знайти роботу – як тільки дізнаються про те, що ми маємо п’ятьох дітей – відразу відмовляють, бо в той час держава зобов’язала працедавців виплачувати допомогу сім’ям із дітьми. Тож, ніхто не хотів брати такого клопоту. Чомусь у нас вважається, що багатодітними стають лише ненормальні, адже ніхто при здоровому глузді на таке не відважиться…
Та забувають про Бога! Так, розраховувати на власні сили – це було б зухвальством! Але з нами Бог і надія – лише на Нього! Скільки ми думали над виходом з важкої ситуації – наче головою об стіну… Часи для всіх важкі, а для нас – тим більше. Духівник міг порадити нам хіба що молитву. І ми взялися до цієї справи серйозно – молилися все, що знали – по декілька
дев’ятниць паралельно, закінчували одні – починали інші. А також акафісти, вервиці та інші молитви.

І, звичайно ж, не сиділи, склавши руки. Відповідь на наше питання: “Як вижити?” ми шукали всюди. На щастя, в ті часи почали випускати багато різної літератури. І ось в одній книзі я прочитала приблизно таке: “Деякий час ми просимо щось у Господа. Буває, що відразу цього не отримуємо. З часом ми вже перестаємо очікувати те, що просили. Але Господь про нас не забуває. І коли ми зустрічаємось із чимось новим для себе, не поспішаймо відкидати це – можливо, це саме те, що ми просили. Перевірмо цю інформацію, спробуймо зробити хоч якийсь крок, щоб пізнати – наше це чи ні”.

Ці слова змінили життя цілої нашої сім’ї. Ми шукали різну роботу, яку ми, на нашу думку, могли б виконувати. Та те, що нам приготував Господь, перевершило всі наші сподівання! Коли нам із чоловіком запропонували виконати деяку роботу, ми й не думали, що з цього щось вийде – настільки несподіваною була пропозиція! Та, керуючись словами з книжки, ми подумали: “А може це наше?” – і спробували.
Хоч були розчарування, ми робили крок за кроком, кожного разу кажучи: “Зробимо ще цей один крок”.

І ось, мало-помалу, наше становище почало змінюватися. Поступово покращився наш матеріальний стан, ми влаштували власну майстерню, стали підприємцями, справи налагодились.
І хоч не завжди і не все буває гладко, я знаю одне – Бог завжди допоможе знайти вихід, лише не потрібно бути глухим на Його слова. Адже, як каже Біблія, “Бог є Слово”. Через слово Господь керує світом. Бог промовляє до людини через будь-яке слово – почуте чи прочитане. Тому тепер, коли в мене виникають якісь питання, я молюсь і шукаю відповіді в книгах– Біблії (зокрема, книзі Сираха) чи інших, які Бог посилає. І вже багато разів вони мене рятували в сумнівах, неспокоях, до-помагали у вирішенні проблем. Особливо мені сподобалися книги видавництва “Свічадо” зі серії “Пізнай
себе” (я маю їх майже всі) та сімейні – про подружжя, виховання дітей. Це дуже цінна література, шкода, що її не було в ті часи.

Колись у дитинстві нам казали: “Книга вчить, як на світі жить”. І це справді так. У книгах зібраний досвід усього людства. Ніхто, навіть найбільш розвинений інтелектуал, не зрівняється з бібліотекою. Тому книга – мій найкращий друг, мій постійний супутник життя!

[mari]

книга Шерон Дрейпер «Привіт, давай поговоримо».

Головна героїня – дівчинка Мелоді (саме від її імені ведеться мова), їй 12 років і у неї ДЦП.

Вона не може говорити і ходити, зате у неї фотографічна пам*ять: вона пам*ятає все, що коли-небудь чула або читала, а ще – вона сприймає звуки в кольорі. Оточуючі її люди навіть не здогадуються про її можливості, адже вона не може їм про це сказати…Лише тато і мама дівчинки знають, що їхня дочка – не розумово відстала дитина.

Допоможуть Мелоді сучасні технології: у неї з*являється електрична коляска і спеціальний комп*ютер, з допомогою якого вона вимовить перші в житті слова. Відразу ж з*ясовується, що дитина не просто може вчитись в звичайному класі – вона знає значно більше своїх ровесників і допомагає однокласникам здобути перемогу в інтелектуальній грі!

[mari]

Історія Юлії Рубахи, котра зайняла друге місце у конкурсі "Як книжка змінила моє життя".

СЛОВО ТОРКНУЛОСЯ МОЄЇ ДУШІ

Це трапилось у 2005 або 2006 році. Пам’ятаю, коли вперше готувалася до відрядження
у місто Харків. Оскільки подорожувати далі, ніж Одеса та Київ у ці часи мені не доводилося, то
Харків здався справжнім “кінцем географії”. Практично, будучи зібраною у дорогу, так би мовити, “на валізах”, від знайомого я почула запитання: “Далеко їдеш? Коли в дорозі стане нудно, прочитай цю книжку. Дарую! До речі, там класні оповідання, є над чим подумати”. Поглянувши спершу на С. (знайомого), а потім на подарунок: Бруно Ферреро “Сорок казок у пустелі”, втішилася. Не так подарункові, як його розміру. Книжечка легко вміщалася в кишеню валізи і не займала багато місця.
Одна доба в потязі “Львів– Харків” – це справді нудно, особливо, коли сусіди по купе – мовчуни. І ось
– еврика, знайшлася “маленька” книжечка. Спершу “Сорок казок у пустелі” я сприйняла як пігулку від
нудьги, а вже на другому оповіданні до мене прийшло усвідомлення того, що до моїх рук потрапив справжній скарб. Після “Сорока казок у пустелі” на домашній книжковій полиці поступово з’являлися інші “братики” та“сестрички” зі сім’ї з назвою “Короткі історії для душі”. Але моя розповідь не про те...
Із сили-силенної оповідань Бруно Ферреро є одне – дуже особливе для моєї душі. Це повідання “Хмаринка і Дюна”. Пам’ятаю, що саме цю розповідь я не могла дочитати до кінця. Від простого, на перший погляд, діалогу Хмаринки з Дюною мені перехопило подих і виступили сльози. Це був момент, коли Слово торкнулося моєї душі й промовляло до серця. І та молитва, що супроводжувала розповідь: “Господи, зроби з мене свічку. Я витрачу самого себе, але зможу подарувати світло іншим”, ніби церковні дзвони, ще довго лунала у моїх думках.
Пізніше, через доволі короткий проміжок часу, я побачила виставу “Хмаринка і Дюна”. Головними
акторами у ній були діти з особливими потребами. Хтось скаже, випадково. Але те, що у людини – ви-падковість, для Бога – закономірність, яка має місце в Його планах для життя кожного. Скептикам хочу сказати, що в цей день споглядати виставу “Хмаринка і Дюна” мені довелося не зі залу й не з місця глядача, а зі самої сцени, стоячи за ширмою (і це не було випадково). Дивлячись на цих дітей, як вони світять, так – саме світять, а не виступають, стало соромно за саму себе. Людині, яка має все для щасливого життя, так мало цінувати дар життя, дар здоров’я, дар свободи... – це майже злочин. Ці діти не просто вміють любити, вони вміють ділитися своєю любов’ю.
Саме цього, – вміння ділитися любов’ю, не вистачало в моєму житті. Саме з цього дня я постановила для себе: проживати кожний наступний, дарований мені Господом день так, щоб не було соромно ні мені, ні Всевишньому, і щодня робити хоча б одне добре діло.
Зараз мене хтось може засудити. Сказати, що ділами рук людина спастися не зможе. Але я вірю в Бога і знаю, що моя віра без діл – мертва. Не завжди вдається прожити свій день так, як
хотілося і сподівалося, не завжди вдається творити добро й не завжди все виходить одразу, але я принаймні намагаюся. Не скажу, що людина може змі-нюватися раптово, наприклад, з буркуна в одну мить перетворитися в смішка. Інколи такі перетворення тривають роками, але я знаю, що світло від однієї запаленої свічки може освітити найчорнішу темряву, тому молюся і прошу: “Господи, зроби з мене свічку. Я витрачу саму себе, але зможу подарувати світло іншим”.

[mari]

:)
Михаил Жванецкий

Любовь (коротко)


Собрал короткое о любви.

Может высказывания пригодятся, а может любовь короткая.

Всегда неподалёку

М. Жванецкий
* * *

Клопчик. Птенчик. Козлик.

Листик. Кошечка.

Козочка.

Змеюка. Гадюка.

Золотце.

Счастье.

Звоночек.

Солнышко.

Моя радость.

Моё последнее увлечение.

Это всё – женщины.
* * *

И то, что они целуют вас, ничего не значит; и то, что они выходят за вас, ничего не значит. Всю жизнь будете думать, что она вас любит, и она вам будет это говорить, и не узнаете правды, и проживёте счастливо.
* * *

В Ялте, Сочи и других южных городах, как только стемнеет, в комнаты налетают мужики на свет лампы. И кружат, и сидят. Один-два крупных, три-четыре мелких. А дома у них жжёны, жжёны, жжёны…

* * *

Хорошенькую женщину надо подержать на морозе, подождать, пока она чуть присыплется снегом, потом внести в помещение и быстро целовать, пока она не оттаяла.

Они очень вкусны со снежком до своих сорока и до ваших пятидесяти.
* * *

Если б она крыла спиной к дверям, её три дня не было бы видно, а так, к сожалению, мы сошлись.
* *

В мужчине заложено чувство ритма. Только нужно ему разрешить.
* * *

Ради неё он построил подводную лодку, чтобы уплыть в Финляндию с ней.
И она опоздала на час к отходу, а он, ушёл точно по расписанию. Как она рыдала, бедная, глядя на перископ. А он сидел в рубке, принципиальный, сволочь.
Ей потом говорили: «Не жалей. С таким характером и там никто жить не сможет».
* * *

«Войдите в моё положение», – сказала она. И он вошёл в её положение, и ещё раз вошёл, и оставил её в её положении.
* * *

Я тебя настолько изучил.

Я один знаю, что поцеловать, чтобы ты замолчала, и на что нажать, чтобы ты начала говорить.
* * *

Зачем ты его ведёшь в кино?

Там зажжётся экран – и каждая лучше тебя.

Веди его в парк.
* * *

У мужчины в жизни две задачи, две великие проблемы: как соблазнить и как бросить.
Решив первую проблему, он тащит на себе всю жизнь в надежде бросить.
Надежда бросить никогда не оставляет мужчину.
Даже родив кучу детей и потеряв все перспективы, он лелеет эту единственную, светлую.
И наконец бросает.
Правда, трусливо.
Бросает так, чтобы бросаемый не догадался.
Он объясняется в любви, нежно целует, заботливо подносит, тщательно маскируя само бросание.
Бросаемый плачет от радости, бросающий плачет от сочувствия…
Это происходит так долго, что оба, к счастью, не доживают.
* * *

Свобода – это женщина.

Тюрьма – без женщины.

Власть – без женщины.

Старость – без женщины.

Болезнь – без женщины.

Свобода – это женщина.
* * *

Вот он снимет с тебя руку, и ты перестанешь так хорошо говорить, так проницательно смотреть.

Ты интересна, пока он держит руку на тебе.
* * *

Не можешь любить – сиди дружи!
* * *

Вино – как женщина. Только перебродив, оно приобретает настоящий вкус.
* * *

Женщину легче поменять, чем понять.
* * *

Кто женился на молодой, расплатился сполна: она его никогда не увидит молодым, он её никогда не увидит старой.
* * *

Чем мне нравятся «мини» – видишь будущее.
* * *

А вообще мой дамский цветник давно превратился в гербарий.
* * *

Любить – значит говорить с каждым пальчиком отдельно.
* * *

Я хочу вместо термометра вывесить Наташу за окно и смотреть среди ночи.

– Бр-р.

– Сколько?

– Градусов семь.

– Чёрт! Беру тёплое одеяло.
* * *

Она с собой несла три радости: приезд, пребывание и отъезд.
* * *

Лучшие женщины смотрят вам прямо в глаза, что бы вы с ними ни делали.
* * *

Хорошенькая журналистка пылко сказала:

– Я всем своим существом за многопартийность, я всем своим существом за демократию.

Присутствующим мужчинам это так понравилось, что они тут же стали подходить:

– А что вы сегодня вечером делаете?
* * *

Мы за что боремся всю жизнь? Чтобы придя ночью, улёгшись в постель, обняв жену, услышать: «Миша, ты?»

[mari]

Кажуть, що для щастя треба небагато…
В яких категоріях ми вимірюємо слово „небагато”? Небагато сліз, печалі, відстані, розлуки, болю? Чи небагато посмішок, доторків, поцілунків, радості, кохання, слів? І чому саме „небагато”?
а мені треба щастя повного: щоб просто відчувати, що хтось тебе завершує, що чиєсь серце б’ється разом з твоїм в одному ритмі…
А щастя смакує його вустами, пахне його руками, блистить промінчиками його очей… Щастя сміється ямочками щік, щастя має дуже ніжні й теплі пальчики, щастя дуже запальне, і красиве-красиве…
Мало його чи багато – а мені хочеться ТАК…

Н.Морозова "Світло крізь листя"

[mari]

"Витоки творчості - ..
У любові розкриваються творчі здібності тоді, коли дитина росте в атмосфері довіри і розуміння. Щоб діти творили, вони повинні бути щасливими, і наше завдання -. Зробити їх щасливими.
Але в першу чергу нам необхідно зрозуміти, як поліпшити власний душевний стан, як налаштуватися на творчість самим.
Тоді ми натхненні і краще розуміємо, як піклуватися про дітей.

У літаку завжди оголошують, що при надзвичайній ситуації спочатку потрібно самим надіти кисневу маску, а вже потім - на дитину. Так і в житті.
Ми повинні виховувати в першу чергу себе, тоді у дитини перед очима буде приклад. Щасливі батьки, яким не чужа творчість, створюють у будинку такий настрій, що і діти відчувають себе щасливими.
Тому нам необхідно знайти незвичайний і творчий підхід до пересічних і часом важких речей .

Якщо ми довіряємо дітям, підтримуємо їх уяву і допомагаємо їм слідувати за фантазіями, куди б вони не приводили, можливості дитини вирости оригінальною, творчою, самобутньою особистістю у багато разів збільшуються. І в цьому процесі куди більше дивного і цікавого, ніж в простому спостереженні за їх подорожжю.

Люди, яким у дитинстві дають можливість розкрити свої творчі здібності, залишаються творчими особистостями, і подорослішавши. Якщо ж дітей постійно контролювати і втручатися в їхні ігри, вони завжди будуть сумніватися у своїх вчинках

З нової книги "Художник є в кожному"

Прихований текст. Щоб його побачити, Вам необхідно зареєструватися!