Літературні посиденьки

[ЗІрка]

оце мій хіт! дуже його люблю, бо це вірш, який привидівся у напівсні... навіть не вірить що це я його автор, він живе якось сам по собі
друкувався колись в кількох збірочках

Міфологема вірності...

Пенелопо, жінко, твої нитки
Посивіли разом із волоссям
Непутящий Одіссей блукає досі
Шле телеграмовані відкритки.

Пенелопо, вірності богине,
Розмовляєш знову з синім морем
Замість в серці виростити втому
Ти для нього виростила сина.

І забула зовсім про години
До світанку вечір приплітаєш
Ніч до ранку рвеш і проклинаєш
Свій чеканням вигорілий килим...

[Tajga]

happymami, я так банально захотіла шоколадку... :niger:
ЗІрка, :o :o :o

Я теж колись балувалась віршами. Чомусь, як було кепсько в житті і на душі, рими самі лізли в голову, тільки завдяки ним можна було те все витримати. А потім я зустріла свого чоловіка і рими зникли... Але я не жалкую, бо більше мені не було так кепсько. :)

свій погляд на життя
у диких та свавільних
крізь призму звіра:
жертви та мисливці
тим ним не є
то ніби в зоопарку
за ґратами спостерігаєш звірів
безпечних для душі твоєї
дивись не захопись не зацікався
втрапиш сам за грати
задля розваги інших обережних
і користі того
хто продає квитки
.....

люди прозоріші скла
є в них така гра:
одягають вранці маски
і вигадують різні казки
про себе - іншим
з тим і йдуть у світ...

[ЗІрка]

гг, даю, мені не шкода)) :D я якраз під час написання в Тернополі жила, він мене і надихнув (хоча чесно не зустріла там жодного гота) :D

ой весно, весно, що ж ти нам принесла...:)

сонце у картузі
сонний кіт на пузі
мляво проганя лінивих бліх...

шерстяні колготи
познімали готи
світять білизною субкультурних ніг

станув сніг і квітнуть
ствердлі, мов гранітні
бублики собачих накладних...

[happymami]

Зірка, про такі какашки і так гарно написати)) Собачі накладні Я вимерла)) Хочу шеееееее :o :o :o :o :o :o :o :o Ачюмєть))) Гонські віршики. Я такі люблю. Легко читається і настрій піднімає :thumbsup: :thumbsup: :thumbsup:

[ЗІрка]

Чомусь, як було кепсько в житті і на душі, рими самі лізли в голову, тільки завдяки ним можна було те все витримати

один знайомий представник донбаського сучукрліту колись казав, що поета треба змішати з болотом аби він мав натхнення... часто воно так і є... а ще добре пишеться, коли багато вільного часу на роздуми (я до вагітності досить багато :oops: палила, любила побродити сама фортецею, подумати)

а гонських віршів в мене мало, більше депресняку
про готів - то вже я заміж зібралася, купа оптимізму :D

ше пару кидаю і тра лишати ту тему, бо я шось заглибилася в перечитування давно написаного

ЖИТТЯ___DAS__IST_ТЕАТР... so…Why are you playing like fucking bitch?!

Сцена німа, їй нема вже про що говорити
Гермафродити цілуються з власною тінню
Сторож пенсійного віку чергує позмінно
Біля кімнати із надписом „Йоріка вбито”

Брайтону Біч показала давно вже на двері
Він не повірив, і досі ще марить зірками
Сцена німа, то актори, соромлячись камер
Імпровізують в буденній закадровій сфері

Поміж рядами блукає під мухою привид
З вуст його – оперні арії триповерхові
Хтось йому оплесків кине – недоїдки псові
Усмішка злої сатири його перекривить

Майже нечутно опуститься темна завіса
Сцена німа, декораціям вицвіли очі
Привиду сниться єдине страхіття щоночі
Як в задзеркаллі його ув’язнила Аліса...

ЦиGанське

Дим з бороди, ромале!
Люльку в зубах тримали,
Курили і не зважали,
Як нас зневажає світ.

Серце торкне навиліт,
Проріже контури вилиць,
Сміється, реве і скиглить
Натягнутий туго дріт.

Спить на руках дитина
І вітер холодом в спину,
А серце в спогадах лине
Супроти забутих літ.

кленове танго

поклади у кишеню кілька банкнот і їдь
хай тебе супроводжує танго листочків клена
я хотіла сама показати тобі цей світ
але вірю що ти завоюєш його й без мене

поклади моє слово, неначе прощальний лист
щоби потім згубити його у тісній маршрутці
ти зі мною змарнуєш увесь свій кіношний хист
я ж волію залишитись тут у суфлерській будці

закохай в себе місто, нехай я горджуся тим,
чиї очі палали для мене вогнем зеленим
ти підеш... після тебе залишиться тільки дим
і сповільнене танго забутих листочків клена...

хто хоче більше - можна сюди:

Прихований текст. Щоб його побачити, Вам необхідно зареєструватися!

[krasunja]

ЗІрка справді браво!!! Дуже гарна поезія!!!
Талант справджнього вірша що хоч автор писав про одне, та читаючи його твір кожен бачить у ньому щось своє... Мені так сподобався твій перший виставлений вірш "ой, весно, весно..." Хтось в ньому побачив какашки, а я доцю. :) Тому що її рухи для мене завжди асоціюються з потягуванням котика, мабуть тому мені так припав до душі перший стовпчик. Правда склад один треба було замінити для мене

сонце у картузі
сонний кіт у пузі
мляво проганя лінивих бліх...

Супер це про мене однозначно!!!
Це автору :roses: :roses: :roses:

[happymami]

Дівчатка, якшо серед вас є такі,котрі пишуть вірші про любов та інші вічні теми, то знаю, що тернопільська співачка Уляна Воробей, котра зараз живе у Києві і навіть знімається у фільмах, шукає автора для пісень
"Потрібні хороші тексти для пісень, українська , російська ,англійська мови!"
Детіла питайте в неї тут

[Сяна]

ось:

| +

Лю..

.

Лю...(А зорі усміхаються...)

...Тихо навкруги. І темно. Небо темне – ніби дивишся у безодню колодязя. Сумно. І так самотньо..
Ти дивишся у дзеркало, знімаючи ватним тампоном залишки макіяжу. Чи ти стала тепер іншою? Ні, молочко не має таких можливостей.
Ти сумна. Хоч маєш ніби все: самотність, якої так прагла з шумного дитинства, окреме житло, про що мріяла, живучи поруч батьків, цікаву і успішну роботу, зовнішність, великий гардероб і...мрії. Ніби все... Ніби... Але щось так щемить біля серця і тихою луною відзивається до тебе. Що воно?

...Тихо навкруги, та їхні голоси порушують спокійний сон міста, ніжно шепочучи один одному. Небо усміхається до них сотнями привітів, посилає мерехтливі нічні зайчики. Весело. І так добре на душі.
Зайшли в невелику квартиру, яка привітно раділа своїм господарям. Бідно тут – та затишно. Вони сідають поруч на диванчик, зігріваючись в обіймах. І чути лише шепіт : „Лю...”
А зорі усміхаються їй через вікна, підморгуючи тихо і таємничо.
Середа, жовтень 2007

Лю...(У клітці)

З посвятою Тобі

„Люблю” сказав мені ти на прощання. „Люблю” відбилось у моїй душі і відгукнулось. Ехом. Промовчала. Слова не лізли з горла. Ти відчув. Ти завжди відчуваєш всю мене, всі порухи душі і сльози серця. Відчуваєш, розумієш, підтримуєш, дбаєш. Почуваюся маленьким жовтобарвним курчатком. Мило, ...але то не для мене.
Ти мене впіймав, як пташку, синю пташку, у золоту клітку. Але ж ти добре знаєш, що все живе не терпить неволі, навіть такої. Я теж. Відчуваю, як боязко відростають мої опалені крила. Крила ростуть і ростуть, але місця для них уже не вистачає у золотій моїй хатинці. Невже ти не бачиш цього? Невже не відчуваєш, як тяжко мені: коли так хочеться нарешті, на повні сили вдихнувши, злетіти у вись, грати давлять у шию, впинаються у крила. Ти хочеш захистити мене і від сонця? Не треба. Я прагну злетіти до нього, на повний мах крил, з відкритими навстіж очима. Нехай обпечуся, нехай впаду, але полечу. Та ти не даєш. Прошу, зрозумій, що зроблю це сама, розіб’ю кайдани, знищу золоту хатку і...полечу. Вибач, що без тебе. Ти не вмієш літати. Я знаю. Не питай, чи повернусь. Не знаю.
З любов’ю. Твоя.
17.03.08

[Nymydora]

Сяна, так гарно, душевно... молодець!

[Сяна]

дякую)
ти ж також пишеш?кидай віршики, ато книжечки твоєї нема, то хоч шось почитаю)