Бити чи не бити-питання сугубо індивідуальне. Є діти, яких немає потреби бити, а є інші, яких не бити не можливо... Мене били в дитинстві і паском, і прутом, і рукою...Били тоді, коли треба було і за те, що треба було... Ображалась, поки не виросла, як виросла, то щиро дякую батькам за те що добре виховали.
Щодо власних дітей, то, думаю, треба бити, але, тільки рукою (сам відчуваєш біль), тільки не по лиці-щоб не забирати гідність в дитини( правда були випадки, що малу вдарила по писку, бо я на неї сварилась, а вона кривлялась...от і не витримала. Потім, дуже було боляче
) Биття-вважаю екстренним заходом і за таке:
1. за вибух злості та істерики
2. за егоїстичні капризи, які не вдається побороти
3. за проступок з рецидивом, зі злим умислом, з брехнею.
(Взято із книги "буквар для бітьків" Я. Мицельского)
Під "биттям" розумію: дати "пляцка" по дупі, щоб трохи боліло. Починала, коли дитина повзала і лізла, наприклад, до резетки. Казала чітко "не можна", а за третім разом легенько била по руці. Це спрацювало, діти до резеток, та інших небезпечних речей не лізуть. Старшу б"ю за істерику, за злість. Результат бачу "на лице". Баба з дідом не б"ють, то, при їх присутності, в дитину, ніби, щось вселяється...і толку з того, що бабуся 100 разів каже одне і те саме. Дитині глибоко начхати. Думаю, чим старшою стає дитина-тим більше треба з нею говорити і менше бити. ( в деяких сім"ях практикують зовсім навпаки. Починають бити з 6-7 років і бачу, щодо нічого доброго те не веде.)
