Глобальні оголошення!



Сью Кліболд: Мій син-убивця...

Модератори: TaniaPicaSSo, mavpusya, Ulkanet

Сью Кліболд: Мій син-убивця...

Повідомлення Ланка » 25 жовтня 2018, 15:33

передмова: знайшла це незвичайне інтерв'ю гортаючи інтернет. Стало цікаво- що думає про сумні подіхх сама мати,мати сина,який створив щось дуже дуже страшне..
Сподіваюся що її досвід допоможе нам,батькам, бути ще уважнішими до наших дорогих підлітків та й не тільки..



Сью Кліболд: «Мій 17-річний син розстріляв дванадцять невинних дітей і шкільного вчителя»
Помилка матері, наслідки якої обходяться так дорого
Важко уявити собі той жах, який пережила Сью Кліболд, дізнавшись, що її син Ділан разом з другом застрелив 13 людей, а потім наклав на себе руки в старшій школі «Колумбайн» в Колорадо в 1999 році. Через 17 років вона написала книгу «Розплата матері: Життя після трагедії» (A Mother's Reckoning: Living In the Aftermath of Tragedy), в якій говорить про те, як ця трагедія зміцнила її роль борця за попередження суїцидів і моніторинг психічного здоров'я. У своєму недавньому виступі на TED вона розповіла про пережите досвіді, про те, що відчуває матір вбивці і чи можна розпізнати перші сигнали психічної нестійкості у дитини.

В останній раз я чула голос сина, коли він йшов з дому до школи. Він сказав мені всього лише одне слово: «Поки». Це було 20 квітня 1999 року. Цим же вранці в старшій школі «Колумбайн» мій син Ділан і його друг Ерік вбили 12 дітей і вчителя. І поранили ще більше 20 людей, після чого застрелилися самі. Тринадцять невинних людей були вбиті. Були вбиті горем їх улюблені і близькі.

Але жахливість цієї трагедії не можна виміряти тільки числом загиблих. Неможливо описати психологічний стан людей, які перебували в той день в школі. Трагедія «Колумбайн» була, немов цунамі. На те, щоб усвідомити її наслідки, у людей пішли роки.

Роки пішли і в мене, щоб спробувати змиритися з тим, що зробив мій син. Його жорстокість показала мені, що він був зовсім не тією людиною, яку я знала. Після всього люди запитують мене: «Як ви могли не знати? Який же матір'ю потрібно бути, щоб не помічати таке? ». Собі я до сих пір задаю ці ж питання.

До розстрілу я вважала себе гарною матір'ю, яка допомагає своїм дітям ставати здоровими, відповідальними, турботливими дорослими людьми. Але ця трагедія показала мені, що зі своєю роллю я не впоралася.
Крім його батька, адже саме я була тією людиною, яка знала і любила Ділана більше, ніж будь-хто. І адже саме я і повинна була знати, що щось не так з моїм сином, правильно? Але я не знала.

Сьогодні я тут, щоб розповісти вам, як це бути матір'ю вбивці. Через роки після трагедії я все прокручую і прокручують в голові спогади, намагаючись зрозуміти, де саме я зробила помилку як батько. Але чіткої відповіді я до сих пір не знаходжу. У мене немає готових рад або рішень. Все, чим я можу поділитися, це отриманим досвідом в підсумку.
Коли я розмовляю з людьми, які не знали мене до розстрілу, я стикаюся з трьома викликами.

перший
Коли я входжу в аудиторію на зразок цієї, я ніколи точно не знаю, чи є в ній люди, які постраждали від того, що зробив мій син. Я відчуваю необхідність дізнатися про це. Так що перше, що я хочу сказати, вибачте мене, якщо мій син зробив вам боляче.

другий
Мені доводиться просити людей про розуміння і навіть про співчуття, коли мова заходить про самогубство сина. За два роки до його смерті на листку паперу в блокноті він написав, що ріже себе. Він писав, що був в люті і хотів піти взяти пістолет і застрелитися. Про все це я дізналася через місяці після його смерті. Коли я говорю про його смерть як про самогубство, я не намагаюся якось виправдати його жорстокість. Я намагаюся зрозуміти, як ці роздуми про самогубство привели до вбивства. Після спілкування з чим експертами, прочитання літератури я прийшла до висновку, що його вчинок був продиктований не бажанням вбивати, а бажанням померти.

третій
Проблема психічного розладу, здоров'я мозку і жорстокості. Я не хочу, щоб мене зрозуміли неправильно. Лише невеликий відсоток людей з психічними розладами налаштовані агресивно по відношенню до інших людей. Але тих, хто закінчує життя самогубством, серед них - 75-90%. Далеко не завжди вдається визначити, що у людини психічний розлад, просто тому що у нього не спостерігається специфічних симптомів. Хтось може відчувати просто страх, злість, безпорадність, і ніколи не отримає необхідної допомоги. І дуже часто стає занадто пізно, - коли у людини трапляється зрив.

Мені хотілося зрозуміти, що відбувалося у Ділана в голові в той момент. І я почала шукати відповіді у людей, які намагалися накласти на себе руки, але вижили. Я проводила дослідження, працювала волонтером з благодійними фондами та при першій-ліпшій можливості заводила розмову з цими людьми. В ході однієї бесіди моя колега почула, як я кажу, що навряд чи Ділан любив мене, якщо зробив такий жахливий вчинок. Пізніше вона підійшла до мене, вибачилася за те, що підслуховувала, і сказала, що я була неправа. Вона розповіла, що в молодості вона сама виховувала трьох дітей і впала в жахливу депресію. Її навіть госпіталізували. У той момент вона думала, що для її дітей було б краще, якби вона померла. І вона вирішила покінчити життя самогубством. Вона сказала мені, що материнська любов - це найсильніша зв'язок на землі, і вона любила своїх дітей більше всього на світі.

Але через хворобу вона вважала, що їм буде краще без неї. Який висновок я зробила з нашої розмови і бесід з багатьма іншими людьми: прийняття рішення про самогубство не дається нам так само легко, як прийняття рішення про те, куди піти в суботу ввечері.

Але історія смерті мого сина - це не просто самогубство, це і розстріл безневинних людей.



Я хотіла дізнатися, що підштовхнуло його зробити це масове вбивство. Моє дослідження не дало простих відповідей. Так, швидше за все, він був в глибокій депресії. Він був справжнім перфекціоністом і дуже самовпевненим підлітком, ніколи не просив про допомогу у інших. У школі йому довелося стикатися з ситуаціями, які змушували його відчувати себе приниженим. І він дружив з іншим хлопчиком, який поділяв його почуття, його лють і ворожість. І на довершення всього він зумів знайти доступ до зброї, хоча у нас вдома ніколи раніше його не було. Виявилося, що 17-річному підлітку досить легко купити зброю як законно, так і немає, без дозволу і відома матері. І до сих пір, через стільки років і стільки смертей, це все ще так само легко.

Те, що зробив Ділан, розбило мені серце. Це вплинуло на мене, на моє здоров'я, на мій розум. Через два роки після трагедії у мене виявили рак грудей. Ще через два роки у мене почалися проблеми з психікою.
Мене лякала до жаху думка зустріти когось із родичів убитих Діланом дітей або когось із преси, або з розгніваних жителів міста. Я боялася, що мене покажуть в новинах, назвуть жахливою матір'ю або огидним людиною. У мене почалися панічні атаки. Перші трапилися через чотири роки після розстрілу, коли я була вже готова давати свідчення і зустрітися віч-на-віч з сім'ями загиблих. Другі почалися через шість років, коли я готувалася до першого публічного виступу після трагедії на конференції. Щоразу це тривало по кілька тижнів. Це могло статися де завгодно: в магазині, в моєму офісі, навіть коли я читала книгу в ліжку. І як би я не старалася заспокоїти себе, у мене нічого не виходило. Мені здавалося, що мій мозок хоче вбити мене. Боязнь страху паралізувала мої думки. Ось коли я зрозуміла, що у мене дійсно є проблеми з психічним здоров'ям. За допомогою терапії та медичного втручання життя поступово встала на круги своя, якщо можна так сказати, з огляду на всі обставини. Озираючись назад і знаючи тепер, що відбувалося з сином, я розумію, що йому можна було б допомогти ... Якщо б тільки знати, що він потребував цієї допомоги.

Кожен раз, коли мене запитують: «Як ви могли не знати?», Я відчуваю, ніби мене б'ють під дих. Неважливо, скільки терапій я ще пройду, я ніколи не вилікується від цього почуття провини. Але ось що я зрозуміла: якщо б любові було досить для того, щоб запобігти самогубству, їх би ніколи ніхто не робив. Ось тільки любові недостатньо. І суїцид - одна з найпоширеніших причин смерті молодих людей у ​​віці від 10 до 34 років. Я прийшла до висновку, що, всупереч нашому бажанню, ми не можемо точно знати чи контролювати все, що думають і відчувають наші близькі люди. І тверде переконання в тому, що ми не такі, як усі, і що наші діти не здатні заподіяти біль іншим або собі, може перешкодити побачити приховану загрозу. При найгіршому розвитку подій нам доведеться навчити прощати себе за те, що не знали, не задавали потрібних питань, не знайшли потрібне лікування. Ми завжди повинні бути напоготові, не дивлячись на те, що говорять нам близькі. Ми повинні слухати і прислухатися до них без осуду і без нав'язування своїх рішень.

Я знаю, що буду жити з цією трагедією до кінця свого життя. Я знаю, що багато завжди будуть вважати, що моя втрата непорівнянна з втратами тих сімей. Я знаю, що моя внутрішня боротьба не зробить їхнє життя легшим. Я знаю, що є ті, хто вважають, що у мене немає ніякого права на почуття болю, - тільки на вічне каяття. І також я знаю, що навіть найвідповідальніші і пильні з нас не завжди можуть вчасно надати допомогу, але заради любові ми повинні не втомлюватися намагатися дізнатися те, що від нас приховано.
Ланка Офлайн

Аватар користувача
Добре орієнтуюся
 
Повідомлень: 68
З нами з: 22 червня 2016, 20:03
Дякував (ла): 0 раз.
Подякували: 62 раз.
Діти: Ліза, Егор,Данилко
10 років, 6 років, 4 роки

Повернутись до Виховання дитини



Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість

cron