mari » 07 березня 2013, 13:07
Був нічим не примітний ранок в самій звичайній поліклініці.
Чоловік досить похилого віку прийшов до лікаря зняти шви з пальця руки. Було помітно, що він дуже хвилюється і кудись поспішає. Запитавши, коли буде лікар, чоловік тремтячим голосом повідомив, що до 9 години його чекає дуже важлива справа. А вже 8-30.
Я розуміюче відповів, що всі лікарі зайняті, і зможуть приділити йому увагу не раніше, ніж через годину. Однак, помітивши неймовірну печаль в його очах і якусь розгубленість в рухах, коли він раз у раз поглядав на годинник, під серцем у мене щось йокнуло. Пацієнтів на прийом до мене не було, і я вирішив сам зайнятися раною цієї людини. Мене втішило, що ранка добре затягнута, а, значить, не виникне жодних проблем, якщо шви зняти зараз. Порадившись з колегою, я зайнявся пацієнтом.
Мені чомусь хотілося з ним поговорити, і я першим завів розмову:
- Ви так поспішаєте, у вас призначений прийом ще до одного фахівця?
- Не зовсім так. О 9 годині мені потрібно погодувати хвору дружину. Вона зараз у лікарні.
З лікарської цікавості, я запитав, що з його дружиною. Чоловік відповів, що у неї- хвороба Альцгеймера.
Я встиг зробити необхідні процедури, поки ми розмовляли, на що, природно, потрібен час. Мені здалося, що до 9 години мій пацієнт може не встигнути до лікарні до дружини, і поцікавився, чи буде та хвилюватися, якщо він запізниться.
Чоловік сумно покивав головою:
- Ні, хвилюватися вона не буде. Моя дружина не впізнає мене останні п'ять років.
Я здивовано вигукнув:
- І, незважаючи на це, ви все одно щоранку до 9 поспішайте в лікарню до людини, яка навіть не знає Вас?
Тоді він ласкаво поплескав мене по плечу і, посміхнувшись, по-батьківськи відповів:
- Так, на жаль, вона не знає хто я. Зате я пам'ятаю, хто вона. З нею я був щасливий все своє життя.
Я підійшов до вікна і довго дивився услід за ним.
І тільки коли постукали у двері, зрозумів, що плачу.
Мурашки пробігли по моєму тілу, і я сказав: "Це та любов, про яку мрію і я ..."
з нету
Був нічим не примітний ранок в самій звичайній поліклініці.
Чоловік досить похилого віку прийшов до лікаря зняти шви з пальця руки. Було помітно, що він дуже хвилюється і кудись поспішає. Запитавши, коли буде лікар, чоловік тремтячим голосом повідомив, що до 9 години його чекає дуже важлива справа. А вже 8-30.
Я розуміюче відповів, що всі лікарі зайняті, і зможуть приділити йому увагу не раніше, ніж через годину. Однак, помітивши неймовірну печаль в його очах і якусь розгубленість в рухах, коли він раз у раз поглядав на годинник, під серцем у мене щось йокнуло. Пацієнтів на прийом до мене не було, і я вирішив сам зайнятися раною цієї людини. Мене втішило, що ранка добре затягнута, а, значить, не виникне жодних проблем, якщо шви зняти зараз. Порадившись з колегою, я зайнявся пацієнтом.
Мені чомусь хотілося з ним поговорити, і я першим завів розмову:
- Ви так поспішаєте, у вас призначений прийом ще до одного фахівця?
- Не зовсім так. О 9 годині мені потрібно погодувати хвору дружину. Вона зараз у лікарні.
З лікарської цікавості, я запитав, що з його дружиною. Чоловік відповів, що у неї- хвороба Альцгеймера.
Я встиг зробити необхідні процедури, поки ми розмовляли, на що, природно, потрібен час. Мені здалося, що до 9 години мій пацієнт може не встигнути до лікарні до дружини, і поцікавився, чи буде та хвилюватися, якщо він запізниться.
Чоловік сумно покивав головою:
- Ні, хвилюватися вона не буде. Моя дружина не впізнає мене останні п'ять років.
Я здивовано вигукнув:
- І, незважаючи на це, ви все одно щоранку до 9 поспішайте в лікарню до людини, яка навіть не знає Вас?
Тоді він ласкаво поплескав мене по плечу і, посміхнувшись, по-батьківськи відповів:
- [u]Так, на жаль, вона не знає хто я. Зате я пам'ятаю, хто вона. З нею я був щасливий все своє життя.[/u]
Я підійшов до вікна і довго дивився услід за ним.
І тільки коли постукали у двері, зрозумів, що плачу.
Мурашки пробігли по моєму тілу, і я сказав: "Це та любов, про яку мрію і я ..."
з нету
