[quote]Не гніви ангела свого, або чому ми хворіємо та нас переслідують неприємності!
Наше мислення завжди впливає на нашу долю. Як би ми не хотіли не вірити в це, але якщо ми думаємо, що все погано, то так воно і буде, тому що Всесвіт завжди виконує наші бажання і думки. Будь-яка думка – це енергетичний посил у Всесвіт.
Ми дізнались про цю притчу, яка пояснить вам, чому не можна не помічати знаки.

Розмова двох ангелів. Старший ангел суворо дивиться на підлеглого.
– Доповідай. В двох словах.
– Живий. Ходить на роботу. На щось сподівається.
– На що?
– Важко сказати. Два рази я показував йому щасливий сон – не бачить. Каже, що втомлюється на роботі.
– А що на роботі?
– Так як у всіх. Керівництво. Метушня. Курилка. Чутки.
– Керівництво суворе?
– Керівництво як керівництво. Таке ж як скрізь. Боїться він його чомусь…
– Страхи відганяв?
– Само собою. Ще по дорозі до офісу. Крилами розмахував над головою. Хмари навіть розганяв. Довелося крилом по вуху з’їздити, щоб сонечко помітив.
– Симпатична незнайомка по дорозі? На підборах. З запахом приємних парфумів?
– Ну, ображаєте… Ніс до носа зіштовхнув в метро.
– І як?
– Та ніяк. «Вибачте» і далі в свої думки.
– А після роботи?
– Магазин. Телевізор. Помити посуд. Інтернет. Сон.
– Телевізор ламав?
– Звичайно. Новий купив для чогось…
– Інтернет вимикав?
– П’ять днів поспіль. Він просто став стирчати на роботі. До пізнього вечора. У них так можна.
– Так. А вихідні?
– Сон до обіду. Прибирання квартири. Увечері – друзі, безглузді розмови, горілка. Додому за північ. Вранці з головним болем. Потім – або телевізор, або комп’ютер.
– А вона?
– Зовсім близько. Через три будинки. В один і той самий супермаркет за продуктами ходять.
– У черзі зводив?
– Все як годиться. І понад інструкції – на автобусній зупинці, в свята.
– Лінії долі перевіряв?
– Так, поєднуються! В тому-то й справа… Це таке місто… Такий спосіб життя… Ну, не можу я більше! Нездійсненне завдання!
– Розмови! Де твій список сильнодіючих засобів?
– Ось він, шеф. Грип з температурою і маренням. Вивих, перелом. Автомобільна аварія. Банкрутство. Пожежа. Заворушення на вулицях. Фінансова криза. Громадянська війна…
– Досить. В ім’я Кохання на крайні заходи дозвіл вважай отриманим. Тільки вибирай щось одне. Виконувати!
– Є виконувати!

Мораль: Помічайте й використовуйте всі можливості, які дарує вам Бог, і тоді вашому ангелу не доведеться вдаватися до крайніх мір!

[/quote]

- Ми кохаємо один одного, але часто сваримося... Чи означає це, що ми не можемо бути разом?
- Скажіть, а ви любити вишню?
- Так, люблю.
- А ви випльовуєте кісточки, коли її їсте?
- Ну звичайно.
- Так і в житті... Вчіться одночасно любити вишню і випльовувати кісточки.

[b][size=150]Рахунок[/size][/b]
Одного вечора,коли мати готувала вечерю, 11- літній син прийшов до кухні з карткою в руці.
З офіційним виглядом дитина подала картку мамі. Мати витерла об запаску рукиі прочитала:
"Очищення стежки від бур'янів- 1 гривня
Прибирання кімнати- 2 гривні
Купування молока- 50 коп
Догляд за сестричкою( 3 вечори)- 3 гривні
Отримання відмінних оцінок( із двох предметів) - 5 гривень
Викидання сміття щовечора- 2 гривні
Разом- 13 гривень 50 копійок"

Мати зворушено подивилась синові у вічі. Іі пам'ять перебирала спомини. Мама взяла ручку і на зворотньому боці картки написала:
"Зате,що носила тебе 9 місяців під серцем- 0 гривень
За ночі, проведені біля твого ліжка,коли ти хворів- 0 гривеь
За хвилини,коли потішала тебе в смутку- 0 гривень
За те що витирала твоі сльози коли ти плакав- 0 гривень
За те що всього тебе навчала день за днем- 0 гривень
За всі сніданки,обіди, вечері,полуденки і канапки до школи- 0 гривень
За все що даю тобі щоднини- 0 гривень
Разом- 0 гривень"

Мати скінчила писати і посміхаючись віддала картку синові. Той прочитав написане і на його очах виступили сльози

Хлопець обернув картку і написав на своєму рахунку "Оплачено" Потім кинувся мамі на шию і розцілував.

Автор- Бруно Ферреро

На полі паслося двоє коней. Здалеку здавалося, що це були звичайні і нічим не примітні коні. Але якби ви підійшли ближче, то напевно помітили б дещо незвичайне. Очі одного з них були незрячими. Господар не відвів його на бійню і дбав про нього.
І вже одне тільки це було дивно. Почекавши трохи і прислухавшись, ви б почули звук дзвіночка. Дзвоник був прив'язаний до вуздечки другого коня. Старий кінь чув його побрязкування, і завжди знаючи, де був його «одноплемінець», йшов за ним. Зупинившись і поспостерігавши за цими двома кіньми ви б помітили, як молодий наглядає за старим і не йде далеко, щоб той міг чути дзвіночок і йти за ним. Повертаючись з пасовища, він час від часу зупиняється, озирається назад, перевіряючи, чи не відстав його друг.
Ось так і Бог, як господар цих коней, не відмовляється від нас тільки тому, що ми недосконалі і у нас є проблеми. Він з нами і посилає нам інших людей, щоб вони допомогли нам, коли ми того потребуємо. Іноді ми, як і той сліпий кінь, ведені тоненьким звуком дзвіночка тих, кого Бог привів у наше життя. Іноді ми ті, кому Бог вклав дзвіночок в руки, щоб ми вели за собою інших. В цьому і є сенс дружби... Ми не завжди бачимо друзів, але ми знаємо, що вони є. Потрібно тільки прислухатися до дзвоника в їх руках. Будьмо добрішим, ніж потрібно, тому що кожен, кого ми зустрічаємо на нашому життєвому шляху, веде власну битву зі своїми проблемами.

†...ТЕЛЕФОН, ПОТЯГ і ТЕЛЕГРАФ (притча)...†
Одного разу вчитель розповідав, що будь-яка річ може чогось навчити людини.
Один учень запитав:
– А хіба можуть чогось навчити людину такі речі як, наприклад, телефон, потяг чи телеграф?
Учитель відповів:
– Телефон вчить тому, що все, сказане людиною, може бути почуте дуже далеко. Потяг допомагає зрозуміти, що запізнившись усього на хвилинку, можна запізнитися назавжди. Телеграф – тому, що за кожне слово треба бути готовим заплатити...

[b]Лілі[/b]
Зв'язок, який існує між людьми, що люблять одне одного, не може розірватися. Він існує й після смерті. Смерть не відбирає одних людей в інших, а лише змінює їхній спосіб бути разом. Наша любов набагато сильніша за смерть. Ми живемо на березі моря, а наша батьківщина - за морем. Смерть переносить нас саме туди, де все тривке й вічне, непідвладне дії часу й знищенню ...

Я був по-справжньому щасливий, адже знайшов для себе ідеальний дім. Будинок був ані не завеликим ані не замалий, ані застарий, ані занадто новий. Він самотньо стояв на високій дюні, з якої можна було милуватися пляжем і безмежною, неспокійною поверхнею моря.

Першої ночі море колисало мої сни. Вранці, ще на світанку, я вибіг, щоби вдихнути свіжого повітря й по милуватися довкіллям. Сонце тільки-но почало схо­дити на горизонті. Раптом із певним невдоволенням я помітив, що не сам на пляжі. Віддалік стояв незна­йомець. Я трохи наблизився до нього, щоби побачи­ти, хто порушив мою чудову самотність. То був дуже старий чоловік. На голові в нього красувався чорний капелюх із широкими крисами, а вдягнутий він був у широкий, чорний плащ. У руці чоловік тримав довгу, сучкувату палицю. Він впевнено крокував пляжем, аж поки не дійшов до місця, де пісок був гладенький і чистий, щойно змочений хвилями. Там чоловік по­чав поводитися дивно. Він зняв капелюха й плаща та почав малювати на піску. Час від часу старець відходив на кілька кроків назад, щоби з відстані оцінити свою працю. Здавалося, що лінії намальовано хаотично й випадково. Через годину таємничий чоловік пішов геть, залишивши на пляжі малюнок великої, тендіт­ної квітки. Дивлячись із певної відстані, я побачив, що то була лілія, чудовий малюнок, що зображав лілію.

Впродовж дня я більше не думав про старого, але надвечір, коли ніч почала повільно гасити світло сон­ця, знову повернувся на пляж. Малюнок зникав. Мор­ські хвилі, що невпинно омивали берег, стерли тен­дітну квітку лілії.

Наступного дня на світанку старець знову прий­шов на пляж і знову малював на піску квітку лілії. Те саме було й у наступні дні...

Мені стало дуже цікаво, і я запитав працівника пошти, чи він знає таємничого старця. Службовець сказав, що то старий Себастьян. Він живе неподалік морського маяка й мандрує навколишніми селами, працюючи котлярем і шліфувальником. Себастьян чудово знає свою справу, й люди дуже цінують і люблять його.

З часом я звик до Себастьяна, який щоранку на сві­танку малював лілії на пляжі біля мого дому.

Пожовкла фотографія

Тим часом море впродовж дня невпинно змивало малюнок, фрагмент за фрагментом. Але одного ран­ку... Себастьян, щойно закінчивши малювати лілію, замість того, щоби піти геть, як це завжди робив, по­чав заходити в море. Хвилі вже доходили старому до пояса, коли він раптом захитався й упав у воду. Я збіг із дюни вниз так швидко, як лише міг. Витягнувши його з води, поклав на піску. Він ледве дихав. Розплю­щив очі й глянув на малюнок квітки. Я допоміг йому трохи, й Себастьян із зусиллям простягнув руку, щоби, підправити деякі лінії. Потім глянув на мене й сказав:

- Дозвольте мені піти, дозвольте мені піти до моєї Лілі

То були його останні слова.

Я вирішив відвезти тіло до його дому. В хаті, в якій жив, я знайшов зім'ятий документ і пожовклу фотографію прегарної дівчини. В документі значилося повне ім'я померлого: його звали Себастьян Валіенте, а народився він в Альтаторре, на великому острові, відділеному від континенту морем.

Я прилетів до Альтаторре наступного дня літаком Коли бургомістр дізнався, що я привіз тіло Себастьяна на, щоби поховати його тут, сказав:

- Будь ласка, ходіть зі мною.

Ми сіли на воза, який віз труну. Бургомістр наказав візникові їхати старою вулицею, що вела до моря, й сказав мені:

- Себастьян був одним із найхоробріших керівників повстання проти тирана. Але бунт було придушено. Після цього тиран вигнав Себастьяна з країни й наказав йому поклястися, що більше ніколи не повернеться на рідну землю. Коли Себастьян покинув батьківщину, його кохана Лілі, не витримавши розлуки померла.

Ми доїхали до моря. Неподалік від берега я побачив склеп, до якого час від часу докочувалися хвилі. Вода й час знищили могилу.

- Себастьян, напевне, хотів, щоби його поховали тут, поруч із нею. Наблизившись, я помітив, що навколо склепу росли прекрасні лілії. Бургомістр, побачивши, що я з подивом оглядаю квіти, сказав:

- Дивно, але в Альтаторре немає більше лілій, окрім цих, навіть на цілому острові. Вони ростуть лише тут і безперервно цвітуть для Лілі, немовби Море щодня приносило їх для неї.

Бруно Ферреро Фіялка на Північному полюсі / Пер. Т. Різун. - Львів: Свічадо, 2009. - 164 с. - С.148-152.

[b]Друга не можна вичарувати за допомогою чарівної палички!
Дружбу треба заслужити й заробити!
Той, хто справді любить свого друга, мусить допомагати йому ставати щасливим!!![/b]

Маленький чарівник завжди був радісний і усміхнений. Але останнім часом його раптово став охоплювати сум.
У такі моменти він сідав у кутику й поринав у думки, які клубочилися в його голові, наче чорні хмари.
"Вже достигли яблука, - думав він, - а в мене немає нікого, з ким я міг би поділитися цими чудовими червоними плодами. У лісі повно грибів, але в мене немає нікого, з ким я міг би піти назбирати їх і потім сушити на печі". І сама думка про те, як це було б чудово мати друга, змушувала його зітхати.
Одного дня коло його домівки проходив якийсь хлопець. Маленький чарівник швиденько вибіг йому назустріч і загукав:
- Хочеш бути моїм другом?
-Я вже маю друга, його звати Маріолоне, - відповів хлопець, навіть не зупинившись.
Тоді маленький чарівник вирішив піти в гості до зайчика.
І тільки-но прийшов, одразу ж запитав:
- Хочеш бути моїм другом?
Але зайчик лише похитав головою, немовби кажучи "ні", а потім ворухнув довгими вухами.
Отож маленький чарівник звернувся зі своїм запи­танням до цапка:
- Хочеш бути моїм другом? Однак цапок відповів йому:
- Ні, я вже маю двох друзів. Щодня бавлюся з ними!
Дуже сумний маленький чарівник пішов до дикого кабана й запитав його:
- Чи ти не хотів би стати моїм другом? Але кабан лише непривітно хрюкнув:
- Ні! - і продовжив порпатися в листі, що лежало на землі, не звертаючи більше на хлопчика жодної уваги.
"Тим гірше для вас! - подумав маленький чарівник. - Можу вичарувати собі чудового друга за допомогою чарівної палички".
Накинувши на себе блакитний плащ, прикрашений золотими зірками, він вистрибнув на великий камінь, підняв чарівну паличку й промовив відповідне магічне закляття. Потім заплющив очі, бо хотів, щоб несподіванка була ще більшою, а коли їх розплющив, побачив біля себе маленьку сову.
- Абракадабра... а це що за водяна курочка! - заїкаючись, із подивом промимрив маленький чарівник. -Я думав, що мій друг буде трохи більший.
- Друга не можна вичарувати за допомогою чарівної палички, - сказала сова, блимнувши своїми великими округлими очима, що скидалися на срібні монети. - Дружбу треба заслужити й заробити. І не має значення, чи друг буде малий, чи великий!
Відтоді маленький чарівник почав працювати над своєю дружбою з маленькою совою. Разом співали, загадували одне одному загадки, не кажучи вже про те, що хлопець брав сову із собою на прогулянки, під час яких вона сиділа на його руці. А ще вони разом танцювали танці піратів та індіянців. І ось одного дня вони зрозуміли, що справді стали друзями й що це чудове відчуття.
Але якось, безтурботно вештаючись лісом, вони натрапили на галявину, на якій росли буки.
- Дивися! - відразу закричала сова, показуючи на чорне дупло в стовбурі дерева. - Це місце, в якому я хотіла б жити!
- Але, - заперечив маленький чарівник, - ти ж не можеш залишити мене самого. Ти - моя подруга.
- Так, - відповіла птаха і відразу ж полетіла до дерева, - але я ж сова, а сова мусить жити в дуплі дерева. Так завжди було! Прошу тебе, дозволь мені тут залишитися. Побачиш, якою я щасливою буду. Той, хто справді любить свого друга, мусить допомагати йому стати щасливим.
- Той, хто справді любить свого друга, - маленький чарівник повільно повторив слова сови, - мусить допомагати йому стати щасливим.
І на прощання подарував сові білу польову квітку, яка чудово пахла.
- Тепер щомісяця маленький чарівник відвідує свою маленьку подругу. Про них можна сказати, що вони стали друзями назавжди.

Бруно Ферреро У світі зірок / Пер. Т. Різун. – Львів: Свічадо, 2009. – 184 с. – С. 129-131

[b]Про РАЙ І ПЕКЛО
[/b]
Одного разу добрий чоловік розмовляв з Богом і запитав його:
- Господи, я б хотів дізнатися, що таке Рай і що таке Пекло.
Господь підвів його до двох дверей, відкрив одну і провів добрго чоловіка всередину. Там був величезний круглий стіл, на середині якого стояла величезна чаша, наповнена їжею, яка пахла дуже смачно.
Добрий чоловік відчув, що у нього слинки потекли. Люди, що сиділи навколо столу, мали вигляд голодний і хворий.
Всі вони виглядали вмираючими від голоду. У всіх їх були ложки з довгими - довгими ручками, прикріпленими до їхніх рук. Вони могли дістати чашу, наповнену їжею, і набрати їжу, але так як ручки у ложок були занадто довгі, вони не могли піднести ложки до ротами. Добрий чоловіу був приголомшений виглядом їх нещастя. Господь сказав: "Тільки що ти бачив Пекло."

Господь і добра людина потім попрямували до других дверей. Господь відчинив їх. Сцена, яку побачив добрий чоловік, була ідентичною попередньої. Тут був такий же величезний круглий стіл, та ж гігантська гущавина, яка змушувала його рот наповнюватися слиною. Люди, що сидять навколо столу, тримали ті ж ложки з дуже довгими ручками. Тільки на цей раз вони виглядали ситими, щасливими і зануреними у приємні розмови один з одним.
Добрий чоловік сказав Господу: "Я не розумію."
"Це просто", - відповів йому Господь, "Ці навчилися годувати один одного. Інші ж думають тільки про себе."

Пекло і Рай влаштовані однаково. Різниця - всередині нас.

Щастя ... Коли плачеш від радості. Коли у хворобі про тебе дбають. Коли віриш. Коли вмієш зупинитися і перевести дух. Коли знаєш, що робиш правильно. Коли живеш у світі. Коли не знаєш, хто такі лікарі. Коли отримуєш довгоочікувані листи. Коли запізнюєшся, але все одно приходиш вчасно. Коли дякуєш. Коли час не має значення. Коли знаєш, що дочекаєшся. Коли твій день народження не забувають. Коли даруєш квіти. Коли приносиш хороші новини, утішиш інших.

Щастя ... Коли свічка в твоїх руках ніколи не гасне. Коли в темряві немає страху. Коли не думаєш цифрами. Коли знаходиш втрачене. Коли тобі довіряють. Коли знаєш, що не дарма прожив день. Коли не сумніваєшся. Коли у тебе є вибір. Коли можеш бути добрим і милосердним. Коли відчуваєш краплі сонця на шкірі. Коли в душі не буває зими, а тільки тепла весна або спекотне літо. А знаєш, щастя, коли хтось дякує Богові за те, що ти є.

Взагалі, життя саме по собі уже велике щастя. Воно як здоров'я, коли його не помічаєш, значить, воно є. Просто не всі вміють оцінити цей Божий дар.

[b]Притча "Любити свою дружину"[/b]

Одного разу чоловік прийшов до мудреця за порадою
- Ми з дружиною вже давно не переживаємо колишніх почуттів один до одного! Напевно, я просто її більше не люблю, та і вона, боюся, мене теж. Що робити?
- ЛЮБИТИ ЇЇ!
- Але я ж говорю, ніяких почуттів не залишилися!
- Це хороший привід, щоб ЛЮБИТИ її!
- Але як же любити, якщо не любиться?
Cлужити їй! Cлухати її! Цінувати її! Співпереживати їй! Жертвувати заради неї собою! Для справжньої любові немає ніяких перешкод.
Бо дієслово "ЛЮБИТИ" - означає не ПОЧУТТЯ, а ДІЮ.