Наша дитина зовсім інша, ніж ми з чоловіком: галаслива, холерична, відкрита, контактна. Ми, двоє врівноважених інтровертів, часто дивимось на його вчинки і дивуємось, як він в нас такий вийшов :crazy: Але, попри те, що мати таку "іншу" дитину часто важко, це ще й дуже цікаво. Якось на фоні нього себе переосмислюєш.. І розумієш, що не має дитина бути така, як ти. А може навіть дуже добре, що вона інша :yes:

Так плаття можна переробити, якщо надоїв фасон або хочеться чогось іншого. Дитину складно, вона має свою індивідуальність. Дещо можна поправити з деяким потрібно змиритися, бо якщо спиймати все дуже близько, то і "дах може поїхати"

актуально і для мене. Хоча з фасоном (в нас швидше перший фасон) я вже ніби змирилась, працюю над цим. Я сама вчусь біля нього і себе переналаштовую. Раніше якось більше за то переживала, мені певно було незручно. Але зараз стараюсь сприймати і тішитись сином таким, яким він є. Вже кілька кризових моментів пережили, розумію, що вони за кілька місяців переходять, то вже себе цим заспокоюю.

Зараз трохи інше мене напрягає. Але може це теж перейде.. Скопіюю сюди (писала в іншій темі), може тут мені хтось щось порадить.

[quote="TYulia"]Дівчата, які ще секрети виховання ви використовуєте?

В нас зараз якись тяжкий період. Все через "нє", ну це ще я якось можу зрозуміти. А найбільше мене зачіпає, що як щось малому не догодити, чи навіть просто в нього самого щось не получилось і він "знервувався", він починає ображати мене :sad: кажучи всяке таке "а хочеш, я тебе зараз вдарю", "сама будеш істи то", і ще всяке таке, що мені неприємно слухати. В нього навіть голос під час цього змінюється. Стараюсь відповідати по доброму, ігнорувати, переключати увагу. Все збираюсь купити собі затички у вуха, щоб деколи просто не чути тих балачок. Бо то таки дуже виводить з рівноваги. До речі, якщо я таки зірвусь і почну не по доброму кричати, то ця ситуація по часу закінчується швидше, бо як по доброму терпіти, то деколи 30-60 хвилин може ходити і воркати :impossible: Але знаю, що кричати НЕ можна, всіма силами стараюсь цього не робити...

Я йому говорю, що то природньо розлютитись, але не треба свою злість виливати на близьких людей. І Бозя дивиться (кажу). Ще розказую історію про те що образи як забитий цвяшок в дошку, навіть як витягнути цвяшок, то слід залишається.

Десь читала, що якщо дитина погано себе веде з мамою-татом, то означає, що вона з ними дуже близька, типу то добре. Ну але я ж теж не безсердечний робот.

Може поділитесь, як ви виходите з подібних ситуацій? Як зробити так щоб мама-батьки були для нього "святими", яких треба любити, поважати і НЕ ображати?[/quote]

Не впевнена, що тема вартує бути окремою, але спробуємо. Попалась мені стаття, яка мене "зачепила". Ось вона російською, кого зацікавить, то перечитайте і коментарі.
[i]Прихований текст[/i]
Мої діти теж не відповідали моїм очікуванням і уявленням до вагітності. З Артемом було простіше і легше до класу так 4 го. Після того я довго не могла прийняти його відношення до навчання, до порядку у своїх речах. Трохи допомагають чіткі правила, розмови. Але він інший і з цим доводиться рахуватись. А вже є проблиски підліткового віку... Треба кріпитись... Денис - дуже активний, його всюди повно (щось схоже як описано в першому випадку). Допомагала мені думка, що я навіть якби захотіла, не змогла б бути такою активною як він. От і він не може бути спокійнішим. Але з віком він трохи "переростає" ту надмірну активність.
Моя думка, якщо помічаєте якесь несприйняття дитини, то не треба докоряти ні собі, ні дитині. Треба шукати відповідну літературу, читати і розуміти, приймати, зосереджуватись на хороших якостях, тішитись, що діти здорові. Якось так.