я забрала свій шампусик і блокнотик - кльові! правда шампунем іще не користувалася, але люблю все таке еко-еко :wink: дуже дякую за конкурс, писалося легко і з натхненням!

Нагадую що треба забрати подарунки

[b]Я – вагітна[/b].
В цьому слові стільки вкладено, воно таке багатогранне, неповторне і таке бажане. Це не просто слово – це великий БОЖИЙ ДАР.
Ніколи не забуду тих відчуттів, які переповнили мене, побачивши дві «полоски» на тесті. У мене з’явилася величезна радість та щирі сльози від неї. Це така енергія, якою неодмінно, негайно потрібно поділитися з коханим чоловіком, адже нас у же троє. Звичайно з’являлися і страхи, але ми налаштовані тільки на все добре.
Знання того що в мені є нове життя зробила мене сильнішою, бо я вже відповідаю не тільки за себе.
Перший рух малюка, який я відчула – це той момент, який залишиться у моїй пам’яті назавжди. Тільки почався 19 тиждень вагітності, ми з чоловіком дивилися художній фільм, я відчула легенький поштовх в животику, який повторився ще раз. З цього моменту усвідомлення того що нас таки троє неймовірно посилилося. Кожний поштовх мого малюка, це як його розмова зі мною, він говорить що все у нього добре, він росте, розвивається, досліджує своє середовище, підказує мамі, як краще ходити і як вмостися в ліжку до сну. Щоранку я з нетерпінням чекаю його вітання з нами, першого поштовху. Він уже зараз показує свої особливості, любить міцно спати, коли ми хочемо відчути його поштовхи. І навпаки.
Чудо в моєму животику, саме так я його називаю. А коли дізналися що в моєму лоні хлопчик, то ми з чоловіком вирішили назвати його Арсеном. Правильніше сказати, що назвала його саме я, а чоловік підтримав. Переконана, що малюк знає, що він не просто хлопчик, а наш Арсенчик! Якого ми дуже любимо і з нетерпінням чекаємо, бо він дуже бажана і дана Богом дитина!
Я бажаю кожній жінці відчути в собі нове життя. Такі приємні, неповторні та хвилюючі відчуття, які з’являються при усвідомленні вагітності та радості материнства.

Ніна Уруська

[b]Народження- це Диво.
[/b]
Кожна народжена дитинка є дивом для своїх батьків і для всього світу.
Пам’ятаю перші рухи свого малятка в животику, це ні з чим непорівнюване відчуття щастя і очікування дива. Тільки жінка-мати може зрозуміти і передати любов, що відчуває серцем.
Час біжить дуже швидко, моє старше чудо підростає, з кожним днем мудрішає і тішить нас. Вдячна Богу, що можу знову відчувати неймовірне щастя, яке росте, міцнішає і набирається сили в животику, що з кожним днем округлюється все більше. З'являється нове відчуття всеосяжної любові і я відчуваю своє дитятко все чіткіше. Так вже хочеться з ним зустрітися і знову пережити ці неймовірні миті першої зустрічі. Здається, що можу обійняти і полюбити весь світ. А очі. Тільки очі вагітної жінки можуть світитися такою ніжністю, любов'ю і розумінням.
Для когось даний період - нове відчуття, а хтось відчуває ці чудові моменти не в перший раз. Але не буває абсолютно однакових вагітностей, як і не буває нічого однакового в природі. Кожен раз це нові відчуття, пристрасті, очікування, зміни настрою.
І скажіть тепер, що вагітність це не очікування чуда народження.

Любов Добровольська

Якось так живеш собі для себе і не сильно думаєш про щось глобальне, бо ж ще є час, або навпаки бо ще не час.
[b]І ніхто не знає коли той час настане. [/b]
Хоча ні, Господь знає напевне, бо саме він посилає на землю малих янголят, що вселяють тендітні безсмертні душі в тіла матерів. От і ми собі жили.

Насолоджувалися єдністю наших душ, наших тіл і нічого нам більше для щастя не бракувало. Але якось одного дня все почало змінюватися. Так поступово. По краплинці, по росинці, по міліметру.....і не відразу було навіть зрозуміло що єдність тіл перетворилася в невидиму клітиночку, в яку вселилася душа. Ще одна душа, наша спільна! Дякуємо тобі Господи, що ти послав до нас свого невтомного помічника-ангелика, який поселив у нашій домівці ще одне твоє творіння - нашого синочка!!!

Наталія Матвєєва

[b]Нашепочу вам сон я на вушко…[/b]

Потяг цього разу надто довго повз темними полями, селами, біля заспаних хатин, ніби хотів показати мені, яка вона довга - дорога додому.
А бути вдома дуже хотілося. Хоч і минуло лише кілька днів, як я поїхала звідси, але серце стискалося щоразу, коли дивилася на книжечки, куплені в подарунок рідним малятам. Як вони там?
Їздити на фестивалі, виставки доводилося нечасто. Але завжди тягнуло якнайшвидше повернутися додому. Не те, щоб поїздки не давали задоволення, адже така зайнятість була тільки в радість, та ще й на хліб додавала чимало, але… над усе кортіло повертатися до рідних рученят, палаючих оченят і теплих обіймів.
Ще трошки, ще кілька хвилин... Вже будинки рідного міста видно, виглядають де-не-де безсонними очима-вікнами.
Ось і мій перон. Холодний, мокрий, але свій і від того теплий та рідний. Нарешті вдома. Тепер таксі й за кілька хвилин я цілуватиму теплі личка моїх малят.
… дверний замок звично заскрипів, ніби привітавсь, і прочинив назустріч двері.
- М-р-р-р-р-р, – муркотлива кішечка потерлась об мою ногу і відійшла вбік – мокра, холодна її господиня, але все-таки своя. Потягнулася солодко.
- Хороше тобі, кицю, тут вдома, – шепнула я. – Тепло, сито, чого ще треба? А там така мерзлота… та нічого, головне, що я - вдома. Як наші малята? Знову навчали тебе чогось? От шибеники малі! Мабуть, сплять… піду до них. Привітаюся тихенько.
У дитячій кімнаті пахло молоком і… дітками. Поцілувала старшу, потім маленького. Такі теплі, розніжені… солодкі.
- Мої рідні… - притулилася щокою. Тільки носики соплять. Лиш би не розбудити.
Якби не пізній час, зустріли б, як завжди, в порозі. Прибігли б, мало з ніг не збивши й обійняли міцно.
- Скучила за вами… Ой, як скучила! Як добре десь у світі не було б, а тут, біля вас, мені найсолодше. На добраніч, мої хороші. Зайченята мої любі… Погріюся трошки біля вас.
Прилягла. Притулилася до теплого волосся. Сопуть. А пахнуть як!
Коли ще були маленькі - старшенька, а потім і менший, - як я любила тримати вас на руках. Ви засипали, повіки ставали важкими й оченята стулялися. Зручно вмостившись на моїх руках, ви мирно посапували, як от зараз. А я завмирала, щоб не розбудити, і тільки вдихала ваш теплий запах дитини і молока. Які це відчуття! Аж у голові паморочилось і внизу живота щось солодко лоскотало. Мої дітки… Знайте, що я завжди буду з вами! Що б не сталось, як би життя не повернуло. Не знаю, як мені це вдасться, але буду вчитися, буду старатися, буду молитися за вас. Щоб у вас усе було добре, щоб ви були щасливі, навчуся вас розуміти, слухати, чути, підтримувати. Не знаю, чи сама це все вмію, але… ви мене навчите, добре?
Може у когось це материнське відчуття виникає по-іншому, але у мене прийшло відразу, як дізналася, що чекаю вас, першу, а потім і другого. Не хочу когось засуджувати, чи комусь докоряти, бо ж усяке в житті буває, але знаю про себе одне – тільки-но зрозуміла, що у мені є нове життя, – все, я відповідальна за це життя, не віддам його ні за що і нікому, не дозволю скривдити. Не лише через те, що гріх чи інші моральні заборони. Просто НЕ ЗМОЖУ! Адже я така велика, сильна, доросла, і те маленьке життя, яке в мені, мені довіряє, воно поки не народиться, має лише мене, захистком. Як же я можу його зрадити? Ніколи!
Отак і вас. Тільки дізналась - і все: не зачіпайте, моїх зайченят!
А тепер, мої любі, нехай вам насниться велика, біла і пухнаста киця, гарна й привітна. І я теж піду відпочину з дороги.
На добраніч, солодкі…

Ірина Мацко

[b]Дива[/b]
Кожен з нас сприймає дива, які відбуваються в нашому житті по різному. Незважаючи на те, що вони оточують нас усюди, від сонечка, яке будить нас вранці, неба всипаного зорями щоночі, до неповторного слова СІМ’Я, коли двоє зовсім різних людей, зустрівшись, об’єднують свої долі, живуть та присвячують своє життя один для одного. Але тільки на даний момент я змогла осягнути всю повноту змісту та велич слова диво – коли із двох клітинок зароджується життя, коли жінка має змогу відчувати політ тисячі метеликів під серцем, і усвідомлювати що це її дитя, плоть і кров двох людей, що кохають один одного.
Вагітність – всього лише 10 букв розказують про те. Чого не описати мільйонами слів. Скільки змісту приховано у цьому слові, скільки тривоги і переживань колосальної відповідальності за нове життя, зовсім крихітної та повноцінної людини, яка живе в мені, а згодом і в руках, скільки радості і сліз щастя пролито за такі довгоочікувані і швидкоплинні 9 місяців, скільки безсонних ночей пролетіло в мріях про найцінніші миті життя – коли я пригорну Тебе до серця, зазирну у маленькі оченята, покрию поцілунками крихітні пальчики , про Твій сміх, перші кроки та обійми.
Носити під серцем дитя – період найбільшої насолоди, ейфорії, щастя, радості і посмішки, яку не можливо зняти з обличчя, тому що саме жінка прийшла на Землю для продовження роду, тільки їй Бог дав чудовий дар – відчувати те, про що чоловік може лише здогадуватися та тихо мріяти, та лише у тілі жінки може битися два серця одночасно.
Я вдячна Богу за неповторний шанс, який я отримала в житті,- реалізувати себе як жінка в сім’ї та в суспільстві, за надзвичайне диво виношувати дитя та мати змогу дати початок новому життю.

Акименко Юлія

[b]Пригадую[/b],
ще задовго до одруження, коли ми з чоловіком лише зустрічались, хтось нам сказав, що у нас напевно колись буде дівчинка. Чому? Бо нам пасуватиме, так нам сказали. Я тоді мовчки всміхнулась, а в душі погодилась, і подумала, що справді, дуже хотіла би дівчинку. Маленьку донечку, яка була би схожа на нас обох.
Коли я дізналась, що вагітна, мені здалося, що зі мною трапилось диво. Хоча вагітність була плановою та бажаною, це все одно було великою несподіванкою. Повірити в те, що в мені зародилось нове життя, було вкрай важко. Здавалося, це неможливо. Недарма в деяких народів днем народження вважають не день, коли людина з’явилась на світ, а день зачаття. Хоча наше диво ще нікому не було помітним, я вже тоді відчувала, що в мені зародилась нова людина — ми вже подарували світові нове життя.
Минали тижні, місяці, і маленьке диво продовжувало в мені рости, щодня надаючи все нові докази свого існування. Я постійно уявляла розмір маляти — ось воно як горішок, потім як іграшковий пупс, що може вміститись на долоньках, а ось воно вже розміром з велику ляльку. Так ми разом відходили сувору зиму, теплу весну і спекотне літо.
Дитя мало народитися в кінці жовтня. «От би ще тепло протрималось до того часу, і листя не опало повністю з дерев», — думала я, оскільки надзвичайно люблю золоту осінь, і мені тоді дуже хотілось, щоб малятко народилось у теплий осінній сонячний день.
І народилась в нас дівчинка, схожа на нас обох. Дівчинка, яка народилась теплого осіннього дня. То був останній сонячний день тої осені. Здавалось, що цілий світ разом з нами чекав на народження нашої донечки.
З того часу я вірю, що всі наші бажання здійснюються.

Тетяна Фучила

[b]ВІКОВІ ПЛАНИ
[/b]
Сьогодні я переживаю вік, коли в народі кажуть 30 +. На цьому періоді життя, відповідно до людських мірок, мала б бути визначеною життєва позиція щодо освіти, роботи, житла, сімейного стану, тощо…., і до певного моменту, власне, моє життя проходило в думках і планах як реалізувати себе у цьому світі через задекларовані кимось стандарти.
Просячи розуміння у своїх діях у небесних сил, я продовжувала планувати те, що вважала корисним і правильним на даному періоді життєвого шляху для себе.
Але настав момент до якого, мені здавалось, я була морально не готовою. В день Різдва Пресвятої Богородиці дещо шокуюча новина, в мені зародилося маленьке, Богом дане – Диво. Збентеження, а як далі, що далі, … мої плани на цей період життя зовсім інші, мені потрібно ще так багато всього зробити, стільки встигнути – підказував розум.
А що підказувало серце? А я не пам’ятаю, що воно підказувало…, і тепер це вже не має жодного значення.
Можливо мої творчі плани на сьогодні не зреалізовані так, як цього хотілося б ще 10 місяців назад. Зараз біля мене гугукає мрія мільйонів жінок, і мій власний потаємний план.
План з великими сивими оченятами, простягнутими рученятами і блаженно -солодким сном. План, який надав мені новий і особлий статус – мами. План, який видніший згори, відносно часу реалізації. План, який не можливо перекреслити чи переписати.
І хто сказав, що в моєму віці потрібно будувати кар’єру, подорожувати світом, пожити «для себе».
Знову чую музичні нотки… і біжу підплигувати до 10 місячної мрії, гугукати і бавитися брязкальцями, давати па-па і ховатися в м’якенький коцик після вигуку «ку-ку». Ось чим потрібно займатися в моєму віці…

Ірина Шмир

[b]Ростуть дітки-множиться любов
[/b]
З вами уже можна гордо і струнко прямувати вулицею. Вести за руку і вести глибокі діалоги про зміст життя, безмежність космосу та політичну ситуацію в країні. Те, що ви подорослішали, відчуваю цілим тілом: не потрібно весь час шукати вас, повзаючих, по квартирі; від вас можна відвести погляд на цілу хвилину, не боячись, що ви в цей час уже пхатимете пальці у розетку; з вами можна неквапливо гуляти вечірнім містом, без наздоганянь і паніки…

Так смішно виглядаєте в штанцях, які за зиму раптом зробилися надто короткими - «по коліна»; чи в сукенці, яка непомітно перетворилася у коротеньку а-ля футболку…

Щодня здобуваєте нові знання, навики. Цікаво зазираєте своїми величезними карими очиськами «під руки», розпитуєте, з обережністю пробуєте повторювати, в передчутті невідомого готуєтеся допомагати, при найменшій небезпеці ховаєтеся за мамину спину, ловите за руку чи просто сором’язливо промовляєте, кокетливо примружуючись: «Мамо, а давай ти це зробиш за нас»…

Дивлюсь на сусідських немовляток і не вірю, що мої діти ще зовсім нещодавно були такими ж крихітними, могли повністю поміститися на подущинці. Смішно зараз і уявити, як би виглядали такі от дорослі «немовлята», якби я раптом вирішила їх запеленати і вкласти до ліжечка.

Люблю їх – своїх дорослих маленьких маминих діток, люблю і відчуваю, як з кожним днем ми з ними стаємо все ближчими та ріднішими.

Люба Вовк,