Наталі) » 12 вересня 2014, 15:48
Привіт! Хочу просто додати до цієї теми... В мене схожа проблема (чи недолік): я плутаю, де чиї бажання і боюся чітко визначити, чого ж насправді мені хочеться і що потрібно: щось роблю, щоб не роздратувати когось, і потім самій не гризтися, щось просто по інерції. Але самій дуже складно чомусь зупинитися і усвідомити, що я маю робити - часто це приходить запізно. Буває, що я сама себе зразу присікаю, що чомусь не можна зробити так, як я думаю, якось не відважуюся навіть озвучити свою думку - хоча потім дуже нервуюся через це... Мені часто незручно когось просити про допомогу, "нагружати" своїми клопотами (я ж маю з ними справлятися) і я все це своє незадоволення подавляю сама в собі, час від часу воно виливається у сильне нервування, а потім знову все спочатку...
Часто почуваю себе не на своєму місці... В дитинстві мріяла сповна реалізувати себе у якійсь важливій професії, але одержала стандартну еконномічну освіту і тепер дуже шкодую, що роки навчання в університеті пройшли дуже інертно, а тепер сім'я і двоє маленьких діток - і не знаю, як практично себе реалізувати. Іноді приходить упевненість, що "все ще попереду", дітки трошки підростуть і я зможу все надолужити, щоб і самій себе добре почувати, і "на місці", і чоловік і дітки щоб теж мною пишалися, а не вважали домашньою прально-готувальною тихенькою машиною...
На мене дуже сильний вплив має думка рідних людей - я дуже болісно сприймаю зауваження від них і, що, мабуть, найгірше, ВІРЮ В НИХ! Але зараз у моїй душі конкретна проблема: моя старша дитина, якій скоро буде 3 рочки, ходить у садочок, вже другий рік пішов. Ні я, ні мій чоловік, ні рідна і двоюрідна сестри, в садочок не ходили. Для нас усіх то був і є перший досвід, не самий легший... Коли Донечка почала ходити в садочок, їй не виповнилося ще 1 і 10 міс., а Синочку був тільки місяць... Дочку водили в садочок Дідусь і Бабуся, а забирав Чоловік - я не мала на кого лишити меншого і не могла брати його з собою. Я чесно вірила і була перерконана(я так думала), що так буде краще для дитини, бо зиму перед садочком ми двоє сиділи цілими днями самі: ми живемо за містом, підняти на ручки я її не могла через другу вагітність, сильний сніг не давав можливості їздити колясочкою, і, відповідно, вийти вдвох "в люди" ми не мали змоги. То була дуже довга, нудна зима, в заперті, з купою нервів і незадоволеності собою, з поганим фізичним і психологічним самопочуттям. Крім того, Доня дуже погано вкладалася спати на обід, а в садочку почала спати за компанію з дітками і я щиро вірила, що так буде краще для неї, а заодно і для мене) Що їй буде весело і цікаво, ніж вдома із розстроєною і замученою мамою, яка нічого не встигає і все щось неправильнот робить... І чоловік увесь час повторював, що вона звикне і щоб не хухати над дітьми, щоб із них не виросли розмазні... А Батьки (ми живемо з моїми Батьками) спочатку постійно говорили про інфекції і привикання, але я себе переконувала, що чому має бути погано: ми чесно хотіли попробувати, як вона буде ходити, є ж дітки, які люблять ходити в садочок. Так ми і возилися з плачами, а в групі дитина заспокоювалася і вже потім не плакала, навіть у перший день. Але ті збори... Пригадую, коли мене запитали, чи вже залишати її спати - мені хотілося розплакатися: я думала, як? Так скоро її не буде цілий день? Я психологічно не тогова була розстатися з нею на такий довгий час, та й і малий тоді спав багато, а я почала вже краще пристосовуватися до нового побуту... Так ми відходити кілька місяців, трохи хворіли, поки дитина категорично почала відмовлятися іти в садочок, тоді зробили канікули...
Потім тиждень походимо - два місяці вдома, хворіємо, знову на тиждень підем - знову два місяці вдома... Хворіли обоє... Було дуже важко, але з іншого боку один раз до мене прийшла думка, що так і будемо ходити: в такий спосіб в садочку зовсім небагато часу пройде, і я змирилася... Була ще одна зима вдома, але, знаєте, набагато краща - і для мене психологічно: дітки дуже гарно одне на одного реагували, Доня навіть мені допомагала заспокоювати Братика) приносила серветки, коли я її просила, показувала йому щось... Ми вчили букви і колядки, малювали, танцювали, пекли тортики... Потім знову перед канікулами трошки походили в садочок, бо Доця сама щось згадала за діток і садочок, ну і тепер уже ноий навчальний рік і вже молодша група... І вона тепер іде на цілий день, останні кілька днів гарно збирається і не плаче - хоч в самому садочку видно, що їй дуже хочеться туди іти, але вона звикає, що мусить, хоч і не розуміє, чому...
А я не можу змиритися з думкою, що її немає цілий день, і що її не навчать зараз у садочку чогось кращого і важливішого, ніж ми по-маленьку вчилися вдома самі... І що я для неї лишню стресову нагрузку сама створюю (і для себе, і для меншої дитини заодно) І що я, маючи можливість не відправляти її в садочок, бо зараз і так ще рік, принаймні, не буду виходити на роботу, все одно це роблю! І лякає не тільки це, а те, що вона починає ЗВИКАТИ! Я цього дуже боюся!!! Боюся того, що, незважаючи на старанність і досвід, і відповідальність виховательок (вони молодці!), Дитині насправді потрібно не це.... А ще кругом стільки балачок, які корисні садочки і які дітки адаптовані до школи після них... Я в це не дуже вірю: дитина найбільший багаж виносить із сім'ї, і якщо у неї щасливе і гармонійне дитинство, то вона адаптується в школі без проблем... Але в мене не має мужності чітко висловити свою думку, і тим більше - її реалізувати... А я не хочу, щоб моя дитина формувалася в умовах садочку... Принаймні у такому малому віці, хоч, повторюся, на початку я щиро вірила, що так буде краще - бо не уявляла собі реально, що це таке для дитини, і не бачила цього сама на власні очі, так як довго не водила її туди самостійно, а висновки робили зі слів і таких різних оцінок різних людей.....
Така у менескалка в душі... Хочеться виговоритися... Я знаю, що ніхто не скаже мені, як я маю поступити, але хочеться, чесно, просто почути, що я нормальна людина, і ці всі мої страхи і переживання природні і заслуговують на увагу. Для мене це дуже важливо!
Дякую за площу для висловлювань і за очі і час, які це все перечитають)))
Привіт! Хочу просто додати до цієї теми... В мене схожа проблема (чи недолік): я плутаю, де чиї бажання і боюся чітко визначити, чого ж насправді мені хочеться і що потрібно: щось роблю, щоб не роздратувати когось, і потім самій не гризтися, щось просто по інерції. Але самій дуже складно чомусь зупинитися і усвідомити, що я маю робити - часто це приходить запізно. Буває, що я сама себе зразу присікаю, що чомусь не можна зробити так, як я думаю, якось не відважуюся навіть озвучити свою думку - хоча потім дуже нервуюся через це... Мені часто незручно когось просити про допомогу, "нагружати" своїми клопотами (я ж маю з ними справлятися) і я все це своє незадоволення подавляю сама в собі, час від часу воно виливається у сильне нервування, а потім знову все спочатку...
Часто почуваю себе не на своєму місці... В дитинстві мріяла сповна реалізувати себе у якійсь важливій професії, але одержала стандартну еконномічну освіту і тепер дуже шкодую, що роки навчання в університеті пройшли дуже інертно, а тепер сім'я і двоє маленьких діток - і не знаю, як практично себе реалізувати. Іноді приходить упевненість, що "все ще попереду", дітки трошки підростуть і я зможу все надолужити, щоб і самій себе добре почувати, і "на місці", і чоловік і дітки щоб теж мною пишалися, а не вважали домашньою прально-готувальною тихенькою машиною...
На мене дуже сильний вплив має думка рідних людей - я дуже болісно сприймаю зауваження від них і, що, мабуть, найгірше, ВІРЮ В НИХ! Але зараз у моїй душі конкретна проблема: моя старша дитина, якій скоро буде 3 рочки, ходить у садочок, вже другий рік пішов. Ні я, ні мій чоловік, ні рідна і двоюрідна сестри, в садочок не ходили. Для нас усіх то був і є перший досвід, не самий легший... Коли Донечка почала ходити в садочок, їй не виповнилося ще 1 і 10 міс., а Синочку був тільки місяць... Дочку водили в садочок Дідусь і Бабуся, а забирав Чоловік - я не мала на кого лишити меншого і не могла брати його з собою. Я чесно вірила і була перерконана(я так думала), що так буде краще для дитини, бо зиму перед садочком ми двоє сиділи цілими днями самі: ми живемо за містом, підняти на ручки я її не могла через другу вагітність, сильний сніг не давав можливості їздити колясочкою, і, відповідно, вийти вдвох "в люди" ми не мали змоги. То була дуже довга, нудна зима, в заперті, з купою нервів і незадоволеності собою, з поганим фізичним і психологічним самопочуттям. Крім того, Доня дуже погано вкладалася спати на обід, а в садочку почала спати за компанію з дітками і я щиро вірила, що так буде краще для неї, а заодно і для мене) Що їй буде весело і цікаво, ніж вдома із розстроєною і замученою мамою, яка нічого не встигає і все щось неправильнот робить... І чоловік увесь час повторював, що вона звикне і щоб не хухати над дітьми, щоб із них не виросли розмазні... А Батьки (ми живемо з моїми Батьками) спочатку постійно говорили про інфекції і привикання, але я себе переконувала, що чому має бути погано: ми чесно хотіли попробувати, як вона буде ходити, є ж дітки, які люблять ходити в садочок. Так ми і возилися з плачами, а в групі дитина заспокоювалася і вже потім не плакала, навіть у перший день. Але ті збори... Пригадую, коли мене запитали, чи вже залишати її спати - мені хотілося розплакатися: я думала, як? Так скоро її не буде цілий день? Я психологічно не тогова була розстатися з нею на такий довгий час, та й і малий тоді спав багато, а я почала вже краще пристосовуватися до нового побуту... Так ми відходити кілька місяців, трохи хворіли, поки дитина категорично почала відмовлятися іти в садочок, тоді зробили канікули...
Потім тиждень походимо - два місяці вдома, хворіємо, знову на тиждень підем - знову два місяці вдома... Хворіли обоє... Було дуже важко, але з іншого боку один раз до мене прийшла думка, що так і будемо ходити: в такий спосіб в садочку зовсім небагато часу пройде, і я змирилася... Була ще одна зима вдома, але, знаєте, набагато краща - і для мене психологічно: дітки дуже гарно одне на одного реагували, Доня навіть мені допомагала заспокоювати Братика) приносила серветки, коли я її просила, показувала йому щось... Ми вчили букви і колядки, малювали, танцювали, пекли тортики... Потім знову перед канікулами трошки походили в садочок, бо Доця сама щось згадала за діток і садочок, ну і тепер уже ноий навчальний рік і вже молодша група... І вона тепер іде на цілий день, останні кілька днів гарно збирається і не плаче - хоч в самому садочку видно, що їй дуже хочеться туди іти, але вона звикає, що мусить, хоч і не розуміє, чому...
А я не можу змиритися з думкою, що її немає цілий день, і що її не навчать зараз у садочку чогось кращого і важливішого, ніж ми по-маленьку вчилися вдома самі... І що я для неї лишню стресову нагрузку сама створюю (і для себе, і для меншої дитини заодно) І що я, маючи можливість не відправляти її в садочок, бо зараз і так ще рік, принаймні, не буду виходити на роботу, все одно це роблю! І лякає не тільки це, а те, що вона починає ЗВИКАТИ! Я цього дуже боюся!!! Боюся того, що, незважаючи на старанність і досвід, і відповідальність виховательок (вони молодці!), Дитині насправді потрібно не це.... А ще кругом стільки балачок, які корисні садочки і які дітки адаптовані до школи після них... Я в це не дуже вірю: дитина найбільший багаж виносить із сім'ї, і якщо у неї щасливе і гармонійне дитинство, то вона адаптується в школі без проблем... Але в мене не має мужності чітко висловити свою думку, і тим більше - її реалізувати... А я не хочу, щоб моя дитина формувалася в умовах садочку... Принаймні у такому малому віці, хоч, повторюся, на початку я щиро вірила, що так буде краще - бо не уявляла собі реально, що це таке для дитини, і не бачила цього сама на власні очі, так як довго не водила її туди самостійно, а висновки робили зі слів і таких різних оцінок різних людей.....
Така у менескалка в душі... Хочеться виговоритися... Я знаю, що ніхто не скаже мені, як я маю поступити, але хочеться, чесно, просто почути, що я нормальна людина, і ці всі мої страхи і переживання природні і заслуговують на увагу. Для мене це дуже важливо!
Дякую за площу для висловлювань і за очі і час, які це все перечитають)))